Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Сад Гетсиманський

— Це   провокатор!  Це   брехня!  Це   все  брехня!  Провокатор!!! — кричить в самісіньке Юдине обличчя.

Перелякане те обличчя полотніє від сатанинського Андрієвого вигуку й погляду.

— Ні, це правда! — шарпає Юда  кадичком і інстинктивно перед несамовитими Андрієвими очима відсахується, хрестить  ті очі... Але  рука  зависає в повітрі... Увіччю Андрієві мелькнуло Катрине обличчя, мала сестра Галя  й бідолашна мати... Мов підкинений пружиною, Андрій зривається й дико хапає за кадичок в нестямі... Сергєєв скочив злякано, але, перш ніж він встиг  щось зробити, Андрієва беручка рука конвульсійно згребла тяжке мармурове прес-пап’є й  усіма рештками сили опустила його  на  Юдину голову...

Після того   Андрій знепритомнів... Йому здалося, що це  на  його  власну голову опустилося те  тяжке мармурове прес-пап’є...

Коли Андрія витягли, він  від  болю опритомнів і, мов крізь туман, побачив фінальну сцену своєї єдиної й останньої  очної ставки:

Перед столом нерухомо лежала якась маса, а за столом стояв з ребристою палицею в руці  Сергєєв і, підпершись в боки, несамовито й захоплено реготав:

— Га-га-га!  Оце  так  ставочка!  Оце  так  очна ставочка!..

Готово, брат! Га-га-га! Оце  так  розписався!..

І, кинувши геть  палку, задоволено потирав руки.

Дійсно, так  підписатися під протоколом обвинувачення в терорі й збройному повстанні та під  свідченнями очкаря ліпше вже  не  можна.

Дальші переслухування зайві.

Юда   обійшовся  без  осики... А  шарада  з  Миколиним «рапортом» і підписом так  і лишилася нерозгадана.

Дальші переслухування вже  зайві.

І Андрія вже більше не переслухували. Та й однаково Андрій  уже був непридатний ані  до логічного мислення, ані  до розмов. Він був душевно хворий. Залізний його  організм остаточно здав, розладився, психіка теж. Він перебував у стані якогось заціпеніння. В нього не було ані душі вже, ані серця, а була  порожнеча. Жодної думки, жодного душевного руху, крім утоми, безмежної утоми, повної прострації. Пам’ять наче провалилась, і на  її місці зяяла каламутна прірва, де не   зроджувалось жодної розумної іскорки.  Його  душив кашель і душила порожнеча. Він  ще  відчував оточення, але був  до  того  всього байдужий. Навіть нерозгадана шарада з «рапортом» його   вже  не  цікавила. Якийсь час  він  сидів  у шаховці — може, довго, може, коротко — невідомо, сидів, як у домовині, втиснутий щільно, звалюючи вряди-годи голову то на один бік, то на другий, на дощану стінку. Нічого не їв, та, здається, його, й  не  годували, забули про  нього. Якщо це  справді домовина, то хай  буде  й домовина... Потім його забрали й кудись возили... Там  наново мастили йому пальці (вже  безвільні пальці) в фарбу й прикладали до паперу, але вже  не  до  чистого, а до  задрукованого та  записаного. Ще раз  фотографували... Після того  привезли назад...

Привезли знову на  Раднаркомівську. Приймав Андрія з «чорного ворона» опівночі Мельник. Знаменитий черговий корпусу Мельник.  Він   його посадив  у  шаховку  й  забув. Потім по  кількох годинах прийшов, відчинив шаховку й здивувався — чого  це  Андрій тут.  Очевидно, Мельник мав щодо нього якесь окреме розпорядження, але  серед інших розпоряджень думав, що вже виконав доручене. Стояв перед Андрієм на  своїх   клешнюватих ногах, вигнутих колінами всередину, й чухав спітнілу голову, тяжко морщив своє  рябе обличчя. Чоло йому бралося збрижами, як  чобіт.

— А де ж це твої вещі? — запитав Мельник заклопотано. Він  мусив це  запитання повторити аж  двічі, доки Андрій зрозумів, чого  від нього вимагає Мельник. Він мляво махнув рукою, мовляв: «Нема».

Тоді  Мельник почухав ще  раз  свою потилицю й  звелів Андрієві йти  слідом. Заточуючись і ледве  пересуваючи ноги, Андрій поплентався  слідом  за  Мельником.  Вони  йшли довго, здавалось, цілу вічність, порожніми сходами, порожніми коридорами, вгору, вниз і нарешті зупинилися перед якимись дверима. Ті  двері  Мельник відчинив, і впустив  у них  Андрія, й  зачинив їх за  ним... Це  була  вузька й  довга камера... Ні, це  не  була  камера, це  була  кімната окремого призначення, з підлогою, вимощеною кам’яним паркетом, сірими ромбиками, зовсім порожня, лише з двома кранами в стіні... Андрій, як крізь туман, оглянув це все, й той туман на  мить сколихнувся. Він  пригадав, що  це  за кімната. Такі кімнати є  в  кожному коридорі. В  них  колись відбувалися спеціальні маніпуляції над  в’язнями — екзекуції, коли людину   обгортали мокрим  простирадлом і  били широкими планками або  гумою, поливали водою й знову били. І взагалі  били тут  і без  простирадла, викручували ноги й  руки й  робили, що  хотіли, бо  нічого й  нікуди звідси не  чути. В цій  же  кімнаті штучно годували клізмою тих  нещасних, що  проголошували демонстративно голодовку... При таких маніпуляціях вся  ця підлога була залита риб’ячим жиром чи іншою масткою рідиною... Андрієві не  було  страшно, лиш було  трохи тоскно... В  дверях була  «кормушка» так  само, як  і в нормальних камерах. Та  «кормушка» відчинилася й у  неї  зазирнув Мельник,  підкликав  Андрія й  тихесенько запитав:

— Вечеряв?

Андрій покрутив головою.

Через якийсь  час   «кормушка» відчинилася  знову  — Мельник пхав  у неї  оберемок якогось шмаття — подушку й кілька тонких ковдр... Насилу пропхав:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 43. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи