Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Здається, в  Миколи Куліша в  «Народному Малахієві» робітників патетично названо «гегемонами». І хоч того  епітета  вжив напівбожевільний і анекдотичний «реформатор» роду людського Нармахнар, він же міщанин з села «Вчорашнього» — Малахій Стаканчик,  якому заскочила клепка за клепку від «голубих мрій»  та від чемного до нього ставлення швейцарів «пролетарського Олімпу», але та характеристика робітничої кляси Андрієві заімпонувала. Гегемон и!

Заімпонувала ця  назва Андрієві не  тому, що  вона, так би  мовити, витікала з  теми про  диктатуру пролетаріату, з теоретичних побудов офіційної пропаганди, а тому, що вона відповідала настанові гордої Андрієвої душі  й  серця — бо він  іменно за таку  вважав свою клясу. Гегемони.  Ті, що зробили  революцію й  здобули владу, розламавши  Російську  імперію на  скалки. Господарі землі, й  неба, і надр  в його  Батьківщині. Володарі академій, банків, університетів, мистецтва і зброї — на суходолі, на морі  і в повітрі... Хай  це тепер теоретично... Але вони здобули ж все це не теоретично! І вони є законними всього того  володарями.

Так  звик думати Андрій. Увесь  шевченківський пафос і гнів, що  його  він  увібрав у себе, знайшов, на  його  думку, своє довершення насамперед саме  в його  клясі, і це ж вона здійснила пророцтво великого генія нації — «...Заговорять і Дніпро, і гори!». Він гордився приналежністю до такої кляси. З цим почуттям гордості він зріс.  На ньому, на тому почутті, оформилась його  душа  й серце, й навряд чи  якийсь дворянин колись більше пишався зі свого соціального стану й зі свого походження, як  пишався Андрій зі свого. І навряд чи якийсь дворянин більш гордо  тримав свою  голову, аніж  Андрій.  Він звик ходити по своїй землі саме  як її господар і пан.

І це  почуття було  основою його  душі  й  світосприймання.

Відбери це  почуття — і Андрія немає. Він  належав до того покоління, що  разом із  старшими прийшло  зухвало в  історію й  відчинило само собі  й  своїй клясі двері  грудьми, офірувавши за те свою молодість зелену й буйну, ще майже дітьми бувши. Отакий Корчагін з  «Як  гартувалася сталь» Островського. Але  не  літературний,  а  реальний.  Отакий романтик, хрещений в огні  й  бурі  революції й  фанатично віруючий в історичну місію  своєї кляси, але не за приписами офіційної політичної спекуляції й  не  в  ім’я  її  інтересів, а за  приписами свого серця й  в ім’я  інтересів свого народу. Того  народу, що  мусить бути  гегемоном на  своїй землі. А його  кляса — його  авангард.

І ось   через  це  Андрієві ніяк  не  вкладалося  в  голові, що  його   може хтось   торкнути пальцем. Він  цього не  міг собі   уявити. Він  бачив  «торкнутих пальцем» Георгіані,  й Васильченка, й Ягельського, чув багато авторитетних тверджень, але  уявити того  не  міг.  І саме   по  відношенню  до себе. Це  неможливо. Горда його  душа  не  здібна була  того навіть припустити. Глибоко був  певен, що  його ніхто  й не зачепить пальцем. Адже  колись він  тут був...  Правда, вони його  поставили були  в надзвичайно тяжкий режим, правда, вони його   засудили нарешті на  багато років каторги, але ніхто  з них  не посмів торкнути його  пальцем тут — кричали, давили морально й  психічно, він  же  їх  ігнорував саме   як представник своєї панівної кляси. Коли, наприклад, його мову  один необачний суб’єкт з ГПУ, зам.  нач.  СПО — Герсонський, назвав «собачою мовою», то він  йому улаштував такий тарарам, що  тому  тошно стало, а  власник «собачої мови» оголосив голодовку, аж  поки не  досяг втручання в цю  справу прокурора  республіки  й  покарання  невдалого філолога з ГПУ. Хай  то  було, може, покарання  сповидне, але  все-таки то  було  доказом, що  офіційно тут  не  сміли не  тільки торкати його   пальцем, а  й  називати  його мову «собачою».

Ні, ніхто  не  посміє прикладати до нього рук.

Такі  думки й  такі  почуття товчуться в голові і в серці, випихаючи геть  тривогу, скріпляючи  душу   оптимізмом  і снагою незахитаної гордості. Гордості представника клясигегемона.

Гегемон іде на  Олімп!..

...І тільки десь   незнищима тая   тривога  вібрує уперто перед загадковою перспективою, як  перед завданням з багатьма невідомими.

Вони підіймаються крутими, яскраво освітленими сходами  попід  гамаками  в  годину  по   півночі  —  попереду Андрій із  закладеними за  спину руками, за  ним його  «архангел» — малесенький оперативник. Андрій іде  тяжкою, повільною ходою, дивлячись під  ноги на  широкі гранітові плити  сходів, і  маленький оперативник не  насмілюється його  підганяти, хоч  навколо в самій атмосфері відчувається  великий  поспіх і  нервозний божевільний темп. Після гробової тиші й  тьмяного світла тюремних присмеркових коридорів  тут, в  управлінні, куди   їх  випущено  з  тюрми крізь вузесенькі, обковані залізом двері   просто на  сходи, обвішані цирковими тенетами, — сліпуче яскраво, і повітря вібрує від невиразного шуму  й гудіння, нагадуючи фабрику, що  працює нічну зміну. Вестибюлі, сходи  й коридори, що вразили були  Андрія в неділю своєю порожнечею й  запиленою нудьгою, не можна тепер впізнати. Відчувається, що в цьому будинкові йде  десь  шалена, напружена робота. І ці циркові тенета свідчать про  ступінь психічної наснаги  від тієї  «роботи». Ну  й ну!.. Андрій іде з інтересом. Він  хоче  те все  бачити. Він  в одному певен — що  там, куди  він  іде, не чорти з рогами, а звичайні люди... Люди! І от цікаво, як  те все  виглядить.

Раз  по раз їх обганяють мовчазні пари, женучи вчвал, — сіра, згорблена постать попереду з  закладеними за  спину руками і  зопрілий оперативник позаду. І такі  ж  мовчазні пари трапляються назустріч або й цілі групи захеканих оперативників, що  гарячково й  хапливо щось тягнуть, немов крадене, спішачи його  заховати мерщій. При таких зустрічах Андріїв «архангелик» кричить перелякано: «Обернись!» — і Андрій стає   обличчям до  стіни. Він  не  має   права нічого бачити, крім латки рудої  панелі. Одначе він  зауважує кутиком ока, що  й ті, кого ведуть, і ті, що  ведуть, позначені якимсь спільним тавром — у перших воно видається тавром тупого відчаю, в других  — переляку й остраху. Коли оказія минає, хлоп’я велить іти далі, й вони йдуть. Звідкілясь чути ніби  приглушені грюкоти,  несамовиті  злобні  вигуки і... розпачливе гарчання? Здається, гарчання. То, може, десь періщать якихось тварин, скажемо, тресують собак, і вони скавулять непритомно десь, не  то  вгорі, не  то  внизу, а чи десь  збоку, за  герметично закритими дверима. А може, то лиш так  здається, може, то лиш гуде несамовито невиспана голова під  навалою сну  і утоми?

Маленький  оперативник  нервується, він   хоче   Андрія підігнати, але  чомусь не  насмілюється, лиш наступає на п’яти, та  Андрій не  реагує, і тому  вони йдуть  не  як  інші, не  біжать, як  всі оті засапані й перелякані, а тяжко помалу сурганяться нагору.

Коли вони обходили гвинтову клітку на третьому поверсі, Андрій аж  зупинився від  блискавичного відруху  пам’яті... 1932 рік... тоді тут було «всеукраїнське» , управління ОГПУ; його  отак   теж   вели  на   допит  —  в  пальто наопашки,  в розшнурованих ботинках на  босоніж, взятий із  самотньої келії  і супроводжуваний двома аргатами, він  вийшов з вузеньких обкованих залізом дверей, що  сполучають тюрму з управлінням, і  обходив оцю   гвинтову  клітку...  Йшов  у супроводі посиленого конвою. Думав про  методи оборони на  наступній «ставці» і раптом... — побачив свого вчителя    й   на тхненника!  Ось  на  цім  самім місці він  стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими  чорними бровами і  смутний-смутний. Вони ждали на гвинту, викликані, очевидно, на чергову контролю до  цієї  установи, що  хоч  і не  була  культурно-мистецькою інституцією, але завідувала душами всіх митців і романтиків. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився  з  усіма   своїми товаришами. Андрій колись мав  щастя познайомитися  з  ним  особисто. Цей  маленький  чоловік ще  до  знайомства був  провідною зорею його  молодості, а день, коли Андрій з ним познайомився, був найщасливішим днем в  його   житті. Їх  познайомив брат  Микола, що, виявилося, товаришував з Хвильовим ще в часи  Громадянської війни і що  стрів  його  після довгих років розлуки в Харкові, під  час   своєї  візити  до  меншого  брата. Тоді   Хвильовий не  звернув, здається, на  Андрія жодної уваги, бо  що  для нього був  якийсь там  студент, хоч  би  й авіаінституту? Але то  не  має  значення. Він  не  обов’язково мусить знати всіх, хто  на  нього молиться. Пізніше вони бачилися ще  кілька разів  у знаменитого авіаконструктора й  приятеля Хвильового  — інженера Калініна, в  якого Андрій був  молодшим асистентом... Тоді  перед Андрієм стелилася головокрутна кар’єра, але все перерішив цей  сухорлявий фанатик, сам того не  знаючи, просто самим своїм існуванням на  цьому світі. Андрій офірував все і свою кар’єру тій ідеї, яка  рухала  цією людиною... І от — вийшовши з-за гвинтової клітки, Андрій несподівано усторч зустрівся з великими смутними очима.

Ті очі враз  поширилися вражено. Учитель його  впізнав, сам того  не  знаючи, що  він  учитель. Він  просто впізнав Миколиного брата й асистента свого приятеля. Але не подав виду. А може, й не  звернув уваги? Удав  незнайомого? В кожнім разі  він  не  поворухнув жодним м’язком.

Андрій теж  удав  байдужого, незнайомого. Він  проходив мимо, не  затримуючись.

А як  порівнявся, Хвильовий ледь-ледь помітно кивнув головою...

Серце  Андрієве затрепетало:  «Впізнав!  В  кожнім разі без  сумніву угадав   той  трагічний, невидимий зв’язок між своєю тяжкою журбою і ось таким фактом — що цю молоду, з  таким буйним русявим чубом людину ось  так  ведуть  аж два  аргати».

Вже підіймаючись по сходах, Андрій глянув нишком униз і побачив, як  Хвильовий штовхнув ліктем другого — свого друга  — й щось шепнув, а сам  дивився вгору, не  відводячи очей... Скільки було в тім погляді невисловленого! Андрієве серце гупало, як навіжене: «Упізнав! Він безперечно впізнав! У тому зеленому юнакові, якого, може, й не помічав колись, упізнав відважного вояка,  змужнілого в  самотніх  келіях і посивілого у вогневій пробі...»