Сергєєв узяв помалу кілька аркушів чистого паперу, поклав їх рівненько перед собою, закурив, написав щось на першому аркуші — мабуть, озаголовив протокол ставки — подивився на Андрія примруженим оком, одводячи від нього тонюньку цівку блакитного диму («Як тоді, як в перший раз!» — це пригадав Андрій досить чітко), і глузливо вишкірився. Після того й почалася очна ставка.
— Ваше ім’я й прізвище? — звернувся Сергєєв до людини з лисячим личком чемно.
— Жгут. Нікалай Жгут!
«Що-о?! Жгут?!! А-а, це отой «Жгут»... Але ж там був підпис Миколи! І в тексті Миколин почерк!.. Ага, почерк міг бути просто подібний, але ж там був справ жні й, справжній підпис Миколи! Справжній!!! А оце такий «Жгут»? Ні, цей тип теж не Жгут — таких прізвищ не буває. Псевдо. Це псевдо. Це хтось підставний...»
— Рік народження?
— 1889.
Після кількох ще формальних запитань, до яких Андрій не дослухався, бо знав, що то все комедія й фальш, та й обертав шалено свої думки навколо того Миколиного «рапорту», Сергєєв приступив до діла:
— Громадянине Жгут! Що ви можете сказати про... Пробачте, скажіть, громадянине Жгут, чи ви знаєте ось цю людину?
— Так. Знаю.
Андрій підвів брови здивовано. Він мене знає?! Так... Напевно... Я його, мабуть, теж... Але де... де ж я його бачив?!
— Повторюю — ви дійсно знаєте цю людину?
— Так... Дійсно... Це Чумак, Андрій Чумак...
— Дякую. — Слідчий записує відповіді. — Добре, а тепер чи не можете ви розповісти коротко, де й коли ви з ним познайомились...
Лисяче личко квапиться виконати прохання (наказ) слідчого й розповідає, що він знає Андрія давно, ще з авіаінституту, що знає отаких-от і отаких-от товаришів і друзів, знає те ось і те з його ще студентських років... Андрій не в стані зконтролювати й на чомусь впіймати цього «очкаря», його лиш вражає сам добір фактів і імен, який свідчить про добру обізнаність з його — Андрієвим — минулим... Та ловити він і не збирається — він бачить, що це провокатор, всього лиш провокатор, який ніколи не був з ним знайомий, лише добре натасканий, обізнаний з його життям зі спеціального, може, власного вивчення, а може, на матеріалах, яких не бракує в цій установі про нього. А тому Андрій не ловить провокатора, а лиш дивиться на його лисяче личко та на кадичок, що так запопадливо ворушиться назустріч слідчому...
— Дякую, — нотує слідчий факт доброї обізнаності свідка з своїм об’єктом. — А тепер — що ви, громадянине Жгут, можете розповісти про контрреволюційну діяльність Чумака Андрія?
— О-о, — вібрує кадичок назустріч поквапливо, — багато! Дуже багато...
— Будь ласка, давайте за порядком.
І «громадянин Жгут» почав викладати «за порядком» про Андрієву «контрреволюційну» діяльність... Він розповідає, як по писаному, про військову організацію, яка існувала ще «з інституту», розповідає про дивовижні заміри, про терористичні плани, про підготовку повстання, про таємничі сходини й розмови, про зв’язок з вищими сферами, до маршала Дубового й маршала Блюхера Василя Костянтиновича включно... Він розповідає толково й дуже складно... Андрій слухає... Слідчий нотує... Спершу Андрій слухає байдуже, потім вражено починає прислухатись пильніше — його вражає, що серед страшної нісенітниці починає траплятись тривожна правда, яку міг знати лиш хтось справді дуже й дуже близький!.. Чимдалі напруження збільшується, до Андрія повертається свідомість, серце починає тремтіти, але не від страху...
Це хтось, хто його знає!.. Закінчивши нарис у загальних рисах, кадичок конвульсійно смикається кілька секунд, ковтає слину, щоб прочиститись для докладнішої інформації. Сергєєв ставить на допомогу йому своє запитання:
— Добре. А тепер, будь ласка, розкажіть, що вам відомо про учасників підпільної військово-контрреволюційної, повстанської організації, про яку ви говорили?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 41. Приємного читання.
TextBook