Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Сад Гетсиманський

Особливо ж віра  в можливість виходу на  волю окрилилася, коли до камери хтось  приніс підтвердження, що «таки да» зняли Єжова. Він  на  власні очі  бачив, як  раніше висів у кабінеті його  слідчого портрет Єжова, і так  само на  власні  очі  бачив, що  того  портрета тепер немає. Зняли!  Зняли портрет — бо  зняли Єжова.

В  камері  не  знали, що   його  «зняли» вже   давненько, але  що  їх те  в найменшій мірі  стосується. Його зняли для «волі»,  а не  для  тюрми. Тюрму з усієї  сили якнайсуворіше охороняли,  щоб   ця   чутка  туди   не  дісталася. Бо   всі, хто потрапив за  мур  через «злочинну політику залізного наркома», були  вилучені з  числа тих, кому   рекомендувалося знати, як   то  попісялися  «вороги народу,  що   пролізли  в апарат НКВД». Вони попісялися, але  те, що  вони зробили, мусить бути  завершене до кінця. Отже, тюрми це  «зняття» не  стосувалося.

Але тюрма жадібно ловила непевну чутку  й вірила в неї, й  вірила зворушливо в кращу долю. А коли прийшло підтвердження, що  портрет Єжова десь  там  в якомусь кабінеті знято, це викликало фурор. І ось саме  тому віра в можливість виходу тепер на  волю панувала наперекір усьому.

Андрій перебував у стані облоги. Йому давали нишком безліч доручень, йому звіряли свої  болі  й  таємниці, його посвячували в родинні справи, його  просили передати те й оте, зайти туди й туди, його  просили передати (через рідних) передачу таку   й  таку, умовлену. Андрій покірно  й  щиро намагався запам’ятати всі  адреси й всі  доручення.

Минали години, а  Андрія не  брали. Припущення про волю остаточно стверджувалось.

Андрій вже  сам  не  був  певен. Ану  ж  раптом!.. Логічно так  би  й мусило бути  — він  нічого не  давав, нічого не  підписував, все  витерпів — логічно його  б  мусили звільнити «за  недостатністю  доказів». Адже   ж  звільнили  Давида... Але  Андрій всупереч загальному оптимізмові був  у полоні меланхолії.

Увечері під  час  «оправки» в’язні побачили в убиральні величезний напис, надряпаний на  всю  стіну:

«Товариші  залізничники!  Мерзотник  Курпас  застрілився!»

Це  справило приголомшуюче враження. Курпас — це ж знаменитий Курпас, начальник т. зв. ДТО  (Дорожно-транспортного отдела) УГБ  НКВД. Від одного імені цього Курпаса в залізничників ішов  завжди мороз по шкірі. Рафінований садист, безжалісний  і  кровоненажерний, здоровенний, з необмеженою владою. Бувши начальником ДТО, він  власноручно мордував в’язнів, і хто  в нього побував — ніколи того  не  забуде, якщо вийшов живий. Але живих з його  рук мало  виходило, власне, виходили живі  до трибуналу, кого  не замордовано на  слідстві, щоб  потрапити під  розстріл, — їх судив   трибунал і згідно «визнаних» колосальних злочинів судив  на  смерть. Зараз сиділа в камерах смертників група нач.   Харківського вузла   Малія, оформлена ось  цим Курпасом. Їх було  чоловік з двадцять. Та  ще  стільки ж чекало нової сесії  трибуналу, сидячи по різних камерах. Ось до цих залізничників і був  адресований напис на  стіні.

Коли перший струс  минув від несподіваного враження, щільніші й здібніші до логічного мислення звернули увагу, чого   ж  це  цього напису ніхто   з  тюремників не  зітер   і  не стирає?! Адже  ж  ті  тюремники такі  пильні, такі  ретельні, що  стирають не  тільки отакі (ба, отаких взагалі не  було  ще ніколи!) написи, а навіть найменші, написані дрібнюсіньким почерком, десь під умивальником або за петлею дверей, або за каналізаційною рурою — ніде не зможе залишитися напис невикритий. А тут отакий от аншлаг і ніхто  не стирає. Одно з двох — або його  написали самі  ж тюремники зі спеціальною метою й згідно з розпорядженням згори. Але яка  ж то може бути  мета? Або  ж його  написали-таки в’язні, а тюремники дістали хвилевий шок від приголомшуючої новини і в першій  хвилі  не стерли. Але і в першім, і в другім  випадку одно лишалося безперечним — там, «нагорі», щось діється. Новина з камери 12-ї  блискавично облетіла всю  тюрму. Але... Виявилося, що такі самі  написи з’явилися по вбиральнях на всіх інших поверхах. Маєш! А тепер піди  розбери, що то все значить. Не  знали в’язні, що  й думати. Одні  говорили, що це  спеціально розставлена якась пастка самим Курпасом. Приміром, для  того, щоб  у людей розв’язались язики й вони  почали строчити заяви та скарги, а тоді  Курпас накриє їх і назавжди вб’є  віру  в будь-який спротив. Бувало й таке. Бувало, наприклад,  що   один  слідчий розіграє прокурора республіки,  й  приймає заяви, й  обіцяє покарати винних за  незаконне мордування та  фальсифікацію. Наївні люди дають волю своїм язикам і рукам і списують стоси паперу. А тоді  з  них  пил  летить, і вже  після того  вони взагалі не скаржаться й нічого не  пишуть.

Так  може бути  й  з цим написом, з цим «застреленим» Курпасом. Очевидно, гора  знає про  чутки, які  ходять в камерах, і про  ті надії, що  окрилюють людські серця, і на  тій основі ловить рибку.

Але це так  думали песимісти. Оптимісти ж брали все  за чисту  монету. Бажання — це  мати думки. Тим  бажанням є воля. І тут вже  ніяка логіка нічого не  може вдіяти. І навіть песимісти захиталися під натиском цих двох думок — чутки про  знятий портрет Єжова та про  самогубство Курпаса — в інтерпретації оптимістів. Ану  ж справді курс  повернуто на всі  180 ступнів!

Очевидно, Андрій таки піде  на  волю. Із  завмиранням чекали виклику вночі. Але ніч минула — не взяли. Прийшов ранок — знову не  беруть. Якщо вночі не  взяли — значить, таки на  волю. Значить, вчора не  встигли все  оформити й закінчують сьогодні.

Андрій,  все   такий  же   зажурений,  щиро  намагався запам’ятати безліч адрес, позаучував доручення, як  вірші, а йому їх ще додавали. Надавали йому хусточок, дали  навіть пару  шкарпеток — носи, аби  лиш резинки передав, вони замітні, ще й з ініціалами, понашивали записочок поза рубці — манюсіньких записочок, писаних на  папері з обдертої цигарки. Андрій на  все  згоджувався.

Так   його   зроблено вістуном для  всіх  матерів і  сестер, посланцем на  волю.

В  цей   день   були   іменини  старости камери,  і  камера мала їх справити. Авжеж!  А чому  б ні?  В’язні можуть собі дозволити таку  розкіш — справити іменини. А разом — і випровадити товариша щасливого — ану  ж  справді йому усміхнеться доля!  І от  — випровадити всі  оті  записочки, хусточки, доручення, прохання й  привіти, й  дискретні відомості на  волю! До  рідних!

Андрієва печаль від того  ставала ще болючішою. Шкода йому було  цих  людей і їхніх  надій. Але  нехай. Він  покірно приймав записочки й доручення. Нехай... Що він не піде  на волю, а значить, і всі  ті записочки й вістки не  потраплять до  мети, за  це  було  99  шансів проти одного. Але  що  ж... Нехай всі думатимуть, що  їхні  вісточки пішли, хай  вірять в це, нехай живуть цим. Будуть десь  загибати по  сибірських пустелях, а їхні  серця грітиме віра... От і вийде так, ніби ці вісточки пішли за призначенням.

Іменини відбувалися за всіма правилами. Було зроблено навіть... торт!  Зробив Руденко, що   колись починав свою моряцьку кар’єру корабельним коком. Торт  був маленький і  зроблений із  сухарів, цукру та  інших їстівних речей, що залишилися в камері. І навіть на  ньому було  виведено вензелі  з маргарину.

Святкування іменин було  урочисте, при  участі  всієї  камери. Причому ніхто  того  не  брав  за жарт. Старості навіть знайшли чисту  сорочку й поголили його, щоб  він  виглядів як  іменинник. Потім від  імені всієї  камери піднесли йому імпровізований торт.   А  потім встав   Руденко й, затинаючись   та  хвилюючись  з  невідомої причини  (зашкарублий на  морських вітрах  Руденко), збиваючись на  словах, тихим голосом сказав кілька кострубатих слів... Він  сказав про  те, що от їхній  староста, інженер П.,  так добре  ними піклувався, що він має  п’ятдесят років, а добре б було, якби він прожив ще  п’ятдесят... А один з їхніх  товаришів, як  і кожен, от-от з «вещами» піде  на  «волю», й добре було  б, щоб  він  пішов на  волю. Та що  вони всі розлетяться по  світах  і ніколи вже не  побачаться більше... Так  нехай же  їхнє  життя буде  хоч таке, як  цей  убогий торт... там... десь...

Після цієї  незграбної й  коротюнької промови Руденко набусурманив свої  біляві брови і занадто вже  строгим голосом дав  слово старості.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 37. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи