Лисяче личко відсапується й починає говорити про «учасників». Воно називає низку імен, змушуючи Андрія дивуватися дедалі більше й дедалі дужче тремтіти серцем, — називає колишніх друзів — студентів, письменників, називає ім’я його вчителя Калініна тощо, вражаючи Андрія безмежно своєю, часом з приводу дуже інтимних деталей, обізнаністю... Але серце Андрієве починає закипати все дужче й дужче, коли свідок переходить до ближчого кола людей — до його близьких і рідних...
«Де я його бачив?!! Ах, де я його бачив?!!» — шарпає душу несамовите питання. «Де, Господи?!» Сергєєв позирає на Андрія й тонко та глузливо посміхається.
А кадичок сумовито, але переконливо починає говорити про братів... Про Андрієвих братів, учасників організації... Свідомість Андрієва розчахнулася — Миколин підпис і почерк — і ось це говорення!.. Що це все значить?! В голові Андрієвій мутиться. Особливо ж коли він чує далі говорения про факти, що не тичуться організації, але які все-таки можуть бути для братів убивчими, смертоносними, бо правдивими... Факти, з якими можна поламати карк кому завгодно, виставивши їх тут... Факти, про які ніхто не міг знати, лише знали вони самі — чотири брати, та ще міг знати хтось дуже й дуже близький і то один — могла знати лише мати... Серце в Андрієвих грудях гупає, й всього його обливає тоскний, холодний піт... Андрій хоче щось шалене крикнути, але крик застряє в горлі... А кадичок вже говорить про Катерину... Потім — про малу сестру Галю!..
Андрій схоплюється й хрипить несамовито: «Це брехня!
Це провокація! Брехня!!!»
— Тихше-тихше, — заспокоює його Сергєєв. — Сядьте! Не хвилюйтесь. Це ж тільки він говорить, а потім будете говорити ви.
Андрій з усієї сили намагається опанувати себе, сідає. Пальці його впинаються в коліна. А кадичок, обернений в профіль, нарешті закінчує свої свідчення, скріпляючи їх стандартною, але суворою, зобов’язуючою формулою присяги. Потім тремтячою рукою підписує протокол.
— Добре, — каже Сергєєв задоволено. — Ну, а тепер ви...
— Це брехня!.. — хрипить Андрій замість того, щоб закричати.
— Тихше, тихше, — каже Сергєєв. — За порядком.
Отже — громадянине Чумак, чи ви знаєте цю людину?
— Ні... Ніколи...
— А пригадайте.
— Ніколи...
— Дивно, — іронізує Сергєєв. — Але ж він вас знає. І добре знає! Скажіть, Жгут, ще раз Чумакові, чи знаєте ви його.
— Знаю...
— Звідки ви мене знаєте?! — вигукує в нестямі Андрій, не можучи ніяк розгадати болючу шараду: «Де, де він його бачив?!». Вигукує й впивається божевільним зором в лисяче обличчя свідка. Свідок повертається анфас, підводить свої очі... й їхні очі зустрілися!..
А-а! Як блискавкою прорізало мозок: сцена в хаті, батькова Біблія і цей погляд на прощання...
Юда!!! Ось він, Юда!!! Ось він!!!
Андрій схлипує, схоплюється й безтямно кричить:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 42. Приємного читання.
TextBook