Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Хвилі Ворскли, і місячне сяйво, і журні акорди Бетховена, й млосний морок липневої ночі  над  містом його  дитинства, і сірі коні в яблуках, і мерехтливі очі, повні великих сліз  рано-вранці в дворі  райвідділу, — все  це пливло разом із вогненними колами, мішаючись в сліпучий, гарячковий хаос, а над усім — соната Бетховена... Мрійна й розгойдана, як  глибока журба. І чийсь понурий і терпкий голос:

«Це  Катерина!»  — Такий понурий і терпкий голос, як прокурор.

Цебто — зрадила його  Катерина. Але  не  було  певності в тому  голосі, лише був  пекучий біль, сліпий біль.  Зацьковане серце, здеорієнтоване геть  остаточно, не  йняло віри, а  свідомість переконувала, що  це, мабуть-таки, Катерина. Так  виходить з натяків слідчого, а особливо з єхидних реплік  Сафигіна. І дедалі  настирливіше лізла  ця  певність, хоч серце й не згоджувалось, і в той  же час те серце зраджувало глибоко затаєну радість, що  то  не  брати його  продали. Ні, не  брати! Не  брати!

«А хто?»

«Катерина»...

Це  ніби хтось  говорив інший. Говорив тихо-тихо й плакав.   Плакав  журними акордами  далекого рояля,  сходив у млосній темряві зливою журних голосів, немов блискучими краплями сліз  дівочих. І вже  обурювався й закипав гнівом, протестом, мстивою злістю, гірким полином прокляття й безвихідного розпачу...

І знову все  поверталося до вихідної точки:

...Хвилі Ворскли, і місячне сяйво, і сині  очі повні великих сліз, і повінь журної сонати...

Андрій маячив у гарячці, напівпритомний. Маячив, але не  втрачав свідомості остаточно. Він  лежав у кутку, а над ним  побивалися  товариші —  лікар  професор  Литвинов, Давид, Руденко. Не  добившись лікарської допомоги ззовні, вони рятували самі, як  могли, Андрія. Литвинов хоч  був  і терапевт з вузького профілю, але  в цих  умовах міг  бути  й за  хірурга, тільки,  на  жаль, мав  він  лише самі  голі  руки. Проте він і з тими голими руками зробив дещо. Він намацав зламане ребро, на  щастя, це  було  одне  з крайніх, і, як  міг, направив його, потім зробив з мокрого рушника моргулю й підібгав її під грудну  клітку та й прив’язав другим рушником. Проробивши цю  операцію, вони (товариші) притримували перев’яз весь  час на зміну, щоб  не сповзав, вартували терпляче  й безконечно, прикладали до чола  холодні компреси. Андрій то  приходив до  тями, то  знову впадав у  забуття. Крім зламаного ребра, йому  було наступлено й пошкоджено грудну  клітку взагалі, прим’ято легені, й  він  відкашлював кров’ю. Коли б не  це, то  саме  ребро не  вибило б його  так з колії.

Литвинов мацав Андрієві груди, слухав  клекіт у них  — і тільки зітхав. Щоб повернути такого атлета в гарячку, треба було  піднести великий, дуже  великий келих гіркої!  А Петровський дивився, не  відводячи очей, і беззвучно ворушив безкровними, старечими губами...

Могутня порода й твариняча живучість брали гору.

Скоро  Андрій зринув  зовсім  з  гарячкового  хаосу, як з  дна   моря, й  вже   тримався  на  поверхні. Ним  володіло страшенне бажання жити. Жити!  Вистояти в цій  боротьбі. Перемогти. Перемогти за всяку ціну! Ще  недавно він  хотів кинутися зі сходів  сторч головою і втекти від мук, а тепер, коли переступив уже  був  через рису, за  якою смерть, він хотів  жити. І не  від  страху   перед смертю, а  від  страшної ненависті хотів  жити.

Гарячка остаточно спала,  прийшов  звірячий апетит, і Андрій пожував усі скоринки, які  тільки були, лишившись від пайків, що  їх йому зберігали товариші за всі  дні.

Він  увесь  час  лежав у кутку, і його   вже  не  зганяв наглядач, бо не міг зігнати, щоб  він  не порушував тюремного режиму. Вся   камера  переживала  його  лихо   й  співчувала йому. Хіба  що  тільки один Узуньян не міг приховати мстивих  чортиків у очах, зло  радів, що  Андрій умирає... Але, не вмерши в перший день, Андрій взагалі вже  не  мав  наміру умирати. Чіплявся  за  життя  беручкими  руками.  А  душа його  випростувалася сильна й загартована. Непокірна його душа.

Три  дні  в’язні викликали лікаря і безрезультатно.

А на  четвертий день  лікар з’явився. Десь  уранці, після роздачі чаю, відчинилася «кормушка» й у камеру заглянула людина в пенсне і в білосніжному халаті, тримаючи слухове приладдя в руках  — тонесеньку гумову рурочку. Померехтівши люстерками пенсне,  людина спитала по-російськи, злегка сюсюкаючи:

— Кто  сдесь  бальной?

— Ось   лежить  у  кутку,  —  промовив  Охріменко  зрадівши. — Зайдіть! Будь  ласка.

— Пускай падайдьот.