Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Двері  були   завішені тяжкою портьєрою,  і,  напевно, звідси не  було  нічого чути  в коридор. Вікно теж  завішене портьєрою. В  хвилину  відчаю метнулася  думка: «мабуть, вони  тепер не   мають права  бити,  якщо  завісили двері портьєрою!  Ах, коли б хтось  почув!»  Але  це  була  безглузда думка. Портьєра була  надзвичайно пишна й  повішена не від  цього вечора, й, очевидно, повішена недаремно, і  не Сергєєвим же!..

З коридора теж не добувалися ніякі звуки. Не  чути  було ані  нявчання, ані  скавуління. Тиша. Так, ніби там, за тими дверима взагалі нічого не  існувало. Існувала лише ця  кімната, з цими трьома мовчазними, засапаними, маніакальне лютими людьми.

Вони не  кричали, вони лише хрипіли й  повискували...

Це  новий стиль!

Це  страшніший стиль, аніж  той, що  був.  А може, вони таки не  мають права бити? Чого це  вони так, неначе злодії, роблять своє діло?  Може, це  вони приватне, нишком обробляють свою власну справу, щоб  не  показатись перед начальством нікчемними, ні  до  чого  не  здібними. «Майже два   роки  возькаються з  однією  людиною!»  «Чекісти»...

Може, це  вони отак   в  закапелку злочинно  рятують свою кар’єру?!

Андрій почав кричати. Раніше він при  пам’яті ніколи не кричав, намагався не кричати, зціплював зуби, але тепер він почав кричати... На  нього цитькали, били ще  дужче, щоб заглушити крик,  наступали на  обличчя  ногами...  Андрій звільняв уста  й  кричав ще  дужче... Це  був  відрух  відчаю, породжений вірою в щось, що  може його  від мук  врятувати...   Від  зайвих мук... Може ж, є  якийсь новий порядок, що  звільнить його  принаймні від безглуздих мук... Адже  ж зняли Єжова! Напевно зняли...

Портьєра  колихнулася,  захекана трійка завмерла —  й Андрій зрадів, — до  кімнати зайшов Фрей. Але  Андрієві сподівання були  марні — сподівання на  те, що  та  трійка робить своє  діло по-злодійськи, незаконно. Фрей подивився на Андрія, скривився так презирливо, як Андрій ще не бачив у нього, й процідив крізь зуби:

— Опираєшся все?!  Ах ти  ж гад!..

Андрій закрив очі, лежачи на  підлозі. Фрей звелів його посадити на стілець. Походив мовчки по кімнаті нервовою, кошачою ходою, так, ніби сам збирався кинутися на жертву й дерти її пазурами. А тоді  зупинився перед ним і впився в обличчя вибалушеними очима:

— Скоро два  роки возимось із тобою!.. Але  крапка!  От я тобі  ставлю ультиматум: або  ти заговориш і підпишеш — або   підеш  до  божевільні. Вибирай.  Звідси  ти  нікуди  не вийдеш — лише до  божевільні!  Вибирай!.. — Пауза, Фрей важко дихає й  напружено дивиться в  обличчя, кривиться презирливо. — Ви  там  всі  на  щось надієтесь... Так   от  те «щось» вас зовсім не стосується... Пойняв? А тепер вибирай між  протоколом і Сабуровою Дачею.

Після цього, навіть не  чекаючи відповіді, Фрей пішов.

Ясно. Останній проблиск безглуздої надії  вмер, і Андрій більше вже  не  кричав...

Вибір, поставлений  Фреєм,  не  підлягав ніякій  зміні, він  був  неминучістю. Коло замкнулося, як  залізний обруч, і  можна розірвати той  обруч лише в  двох  місцях — або  в тім  місці, де  виходять у вічне позорище, або  в  тім  місці, де  виходять на  Сабурову Дачу... Другий вихід  порівняно з першим почав видаватися благословенням... Конвеєр крутився повним ходом.

Коли Андрій був уже напівживий, його  вкидали назад в шаховку і він  там  відхлипувався... Сидів на  сідальці, упершись ногами в двері, а спиною в стінку. Сидів довго. Йому приносили їжу й воду, але він майже нічого не їв. У хвилини проблиску волі, чіпляючись за життя, він намагався змусити себе  їсти, але скоро воля погасала... Все одно вже... Нехай... Чим швидше, тим  краще... Та смерть забарилася, не  йшла, по-звірячому живучий його  організм змагався несамовито, не хотів  здаватись, до останньої краплини сил  борюкався... В гарячковому стані  Андрій сидів  і думав  про  Катрю й навіть не  помічав, що  по  щоках йому течуть   сльози... Але  ніхто його  не  бачить в шаховці, нехай.

З  шаховки його   брали й  знову тягли нагору... І знову напівпритомного, а то й непритомного вкидали в шаховку. Обіцянку  Фрея  скажена  трійка  здійснювала  послідовно  і неухильно... Андрієва психіка вже  котилася  назустріч тій обіцянці все  з  більшою силою, як  камінь згори, що  його вже  ніщо не  може зупинити...

По  кількох ночах Андрій, крім того, що мав гарячку, вже кашляв кров’ю і зле володів свідомістю. Над  простою річчю йому доводилось думати з болючою, тяжкою напругою. От він думає над простим словом, але зміст йому недоступний, слово починає двоїтись, і кожен склад набирає самостійного якогось химерного змісту.

Так, все  йде  до  кінця. І він  той  кінець приймав. Лиш доки той  кінець прийде, він би хотів, щоб  здійснилось його пекуче бажання — останнє й  єдине бажання — побачити на власні очі того, хто матиме оці  його  муки і його  душу  на своїй совісті. Побачити хоч  мельком. Хоч  наприкінці. Він хотів  мати очну  ставку.

Він повторював це бажання кілька разів, але слідчі  тільки сміялися з того.  Він прохрипів це бажання, коли до кімнати випадково зайшла Нечаєва — вона була  в піднесеному настрої, бо мала підвищений ранг — раніше вона була  майором, а  тепер відзнаки на  ступінь вище. Андрій прохрипів при  ній  своє прохання, адресуючи не  до  Сергєєва й не  до Нечаєвої, а чомусь до тих відзнак, і пообіцяв що  тоді... тоді він  підпише протокол. Сергєєв засміявся:

— Добре,  добре. Ти  протокол  підпишеш  ще  до  того. А очну  ставку ти  матимеш. Обов’язково. Але  ти  матимеш таку   очну   ставку,  що   вмреш  на  місці.  Генеральну  очну ставку! Убивчу!.. Матимеш, матимеш. І тоді  ти скажеш, що ліпше б  тобі  не  давали... Пойняв?  А  протокол підпишеш ще  до того.