Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Андрій чомусь сподівався, що Давид передасть передачу і йому, хоч  знав, що  для  нього тут не  приймуть ніяких передач, бо  він  на  окремім режимі.

Передачі  не   було,  й  було   трохи сумно. Так,  просто сумно... Давид мав  те щастя, що  він  ішов один і...  що  його ніхто  не  продав. І що  він  був  просто вільний юнак, який потрапив у цю  «піч  вогненну» випадково.

Новий  слідчий називався Гордий. Це,  напевно,  було прибране ім’я.  Мабуть, після пригоди з Донцем цей  новий господар Андрієвої душі вирішив краще сховатися за псевдо. На всяк випадок. Коли він вимовив своє  ім’я, воно для Андрієвого вуха  прозвучало занадто вже  фальшиво. До  того  ж поквапність і  демонстративність доведення того   імені до Андрієвого відома були  занадто вже  підозрілими. Але  яке то, зрештою, має  значення. Суть  не  в іменах. Скажем, до Великіна яке  не пристав ім’я, все буде Великін, а становище його  жертви нітрохи не зміниться. І, напевно, багато з його жертв взагалі не  знають його  імені, якщо він  не  назвався сам, як  і не  пам’ятають, чи  висів в його  лабораторії портрет  його   патрона, Миколи Єжова, чи  ні.  Андрій теж  не пам’ятає, чи  були  якісь портрети в  усіх  тих  лабораторіях, де вже  він  побував.

До  речі, найперше,  що   Андрій зробив тепер, це,  пам’ятаючи розмови в камері і прохання товаришів, — обвів оком пильно стіни, щоб  побачити, чи  висить портрет «залізного наркома», доки світ  не  став  у його  голові стовбола. Висить! Ось  на  лобовій стіні, над  столом слідчого. Висить, висить. У всій  красі й величі. Такий собі  худолиций чоловічок, подібний до  чинбаря чи  до  закройщика. Колишній, нікому не відомий. Сталінів чистій чобіт  а чи «мальчик» до всього. Значить, чутки — то блеф. А чи тут діє інерція? А чи промова Сталіна то був лише цинізм? Так, то безперечний цинізм...

Гордий почав гордо в  тому  ж  самому стилі, що  й  Великін раніше, що  й усі інші. На  фразу Андрія, пущену, як пробний балон, для  вияснення  розумових здібностей свого  нового опікуна, — фразу, вимовлену мляво про   права людини, про  пролетарську законність і про  Конституцію, в  якій те  все  записано, — Гордий зареготався гомерично.

А тоді  визвірився:

— Плював  я  на  твою   за...ну Конституцію!  Хе!  «Конституція»!.. — і загнув у шість поверхів на адресу Конституції та «всіх  дурнів».

Ясно. Сім   промов  сімох Сталінів  не  можуть  сказати більше й краще, як  ця  одна  фраза цього наївного простяка, що  не  мудрствує лукаво, виконуючи інструкції.

А Гордий був простяк. Дуже блискучий, але феноменально обмежений. Та  йому й не  потрібен був  розум — він  думав кулаками. Цей оригінальний апарат думання в  нього  був надзвичайно розвинений — кулаки з  довбеньку — і  саме за  цей  апарат думання його   й  взято до  такої «державної» праці, ось  в цю  установу.

Кімната Гордого, в  яку  приведено Андрія, це  не  була лабораторія Донця, як він сподівався, а зовсім інша. З цього можна було  думати, що  Донець теж  десь  тут  існує. Лише книги Андрієві перемандрували сюди  й лежали ось за столом у  кутку   великою хаотичною купою. Було чудно дивитися на  Гордого й на  ті книги — що  він  буде  з ними при  такому своєму апараті думання робити, з тими книгами? Гордий — і книги!.. Ну  й ну.

А Гордий проголосив, що  відтепер Андрій в його  руках і  що  він, що  схоче, те  з  ним і зробить. Що всі  попередні слідчі  були  дурні  й  до  Андрія дуже  чесні. Що влада його над  ним необмежена. Що вони все  почнуть спочатку, «по-своєму», тобто за його  методою і т. д. І нарешті, що  Андрій таки підпише протокол.

Але  це  все  були   пустопорожні, так  набридлі Андрієві фрази.  Лише  одно  було   нове  —  йому  дали   виключного дурня, який  при   такому  своєму  апараті  думання  та  при такому ентузіазмі може його  зовсім  скалічити.  «Метода» Гордого якщо й різнитиметься від усіх попередніх, то лиш радикальною простотою.

Одначе  Гордий,  мабуть, мав   окремі  інструкції  щодо Андрія. Він   покричав  на  нього,  стусонув кілька  разів, а тоді  намагався  взяти  Андрія розумом,  вбачаючи в  ньому круглого ідіота.

Покручуючи й  закинувши ногу  за  ногу, Гордий з  безподібною проникливістю та самовпевненістю «ловив» Андрія.  Він називав імена, вичитані навмання з «діла»,  й ставив провокаційні запитання... Це  було  чудесно. От  він, наприклад, називає ім’я  Стрільця й витріщається здивовано:

— О! Стрілець! — А тоді ірже  й задоволено та захоплено б’є кулаком по столу: — Таж  він  учора  признався! У всьому признався!.. Ось  тут!.. І ти ще  це підтвердиш... Тут от говориться про  закопану зброю! Так  ти  це  підтвердиш... Ну?!

Безподібний Гордий!  Він  не  знає, що  Стрілець — це  ж Григорій Косинка і що  той  Косинка розстріляний ще п’ять років тому, — але  яке  йому до того  діло.  Він  і Косинки не знає і не  хоче  знати. Він  ловить Андрія.

Ось так він ловить Андрія, а Андрій навіть не спростовує безглуздя. Навіщо?..  Нехай...  Андрій мовчить  і  з  завмиранням серця чекає, чи  не  скаже цей  наївний кулакастий дурень чогось цікавого й  важного для  нього, чогось про братів, про  сестру, про  Катерину... Сидить і думає, як  би його   чимсь спровокувати, щоб   він  показав донос!  Донос! Або  ще  що-небудь, що   так   пече   й  болить  Андрієві.  Але він  ніяк не  може дібрати способу, сам  же  Гордий на  диво уперто обминає певні імена й не  хоче  вдаватися до певних шпаргалок, якими  набите оте  «діло».   Очевидно, він   має тверду  інструкцію не чіпати певної групи імен  і не оперувати тими матеріалами, які  можуть зорієнтувати жертву. І він  ту інструкцію виконує твердо і послідовно. З чого  видно, що він  не  такий уже  й дурний.

Ловлячи Андрія, Гордий ненароком запитав, чи  він  не знає такого от  Жгута? Сам  тон  запитання й  погляд, яким Гордий при  тому  дивився в обличчя, змусили чуткого Андрія  нашорошитись. Метод ставлення запитань ненароком і байдуже був добре Андрієві знайомий. Коли в хаосі  ставлять запитання ненароком — це й є головне. О, та він, здається, тільки клеїть з себе  дурня, цей  тип! Одначе такого прізвища Андрій не  знав. А Гордий перепитав його  кілька разів, при тому  пильно й скоса дивився в обличчя.

— Чи  не  знаєте ви  такого Жгута?

Андрій не  знає такого Жгута. При цім  Андрій не  зміг приховати свого здивування — він  справді не  знав ніякого Жгута. Те  здивування не  могло прослизнути  мимо  уваги навіть Гордого, й він  лишився явно задоволений і справді гордий. Він  за  чимось полював і вполював. Це  йому вдалось. Андрієві було  досадно, що  він  дав  маху, а  в  той  же час тривожно: «Що  за Жгут?!»  І якщо цей  дурень про  нього так  питає, то, очевидно, в цім  і є вісь  всієї  інструкції щодо імен. Гордому треба устійнити, чи знає Андрій Жгута. І без сумніву, вони зацікавлені в тому, щоб  Андрій не  знав. Це устійнено. І саме  тому  Андрієві було  досадно. Згідно з його виробленими правилами — слідчим нічого не  треба давати устійнити. Чим більша здезорієнтованість, тим  краще. Та сама   метода в  обороні, що  застосовується й  при   наступі.