Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Зовсім старенька...

Ночами, коли камера засинала, амальгама, сяк-так нашарована  всіма зусиллями  за  день   на   трагічну  голизну арештантської збірної душі, зовсім геть  сповзала, й камера лежала у всій  неприхованій величі. Звалище людських кінцівок. Не  людей, а знеосіблених людських кінцівок, сперш укладених  «валетом в  замок або   в  ялинку»,  а  потім  уже згромаджених просто в хаос.  Ті  кінцівки  часом рухались і маячіли, допомагаючи невідомим голосам, звільненим від денних умовностей, вже  не замаскованим в спокій і гумор, а оголеним до кінця в усьому їхньому трагізмі... Часом хтось схоплювався й, не  можучи видертися зі  звалища, кричав тоскним голосом. Але  він  кричав не  від  того, що  був  привалений товаришами, а тому, що  був привалений жаскими рефлексіями пережитого вчора й візіями неминучого завтра...  На підставі тих рефлекторних криків, стогонів і скреготу зубів можна змонтувати внутрішню, психічну картину всього цього людського звалища. Картину без  амальгами...

Такими  ночами  краще  лежати й  не   розплющувати очей.

Андрій навчив Санька  вірша, що  його   сам  найбільше любив і пам’ятав зі шкільної лави. Андрій не пам’ятав твердо автора — здається, С. Руданський, — але вірша пам’ятав усе життя. Це  вірш про  те, як  мати виряджала в світ  та навчала свого сина,  а  потім виряджав  і  навчав його   батько... Це славнозвісний вірш:

Дочекався я свого  святонька,

Виряджала в світ  мене  матінка...

Виряджала в світ  мати  рідная

Та й приказувала мені  бідная:

Бачиш, сину  мій, як  працюємо,

Бачиш, сину  мій, як  горюємо...

Далі   говорилося, як,  отак   виряджаючи перша,  мати умовляла свого сина  утікати від  злиднів, іти  в  світ  і  там бути  покірним, слухняним, згинатися перед сильними, як билинонька, й стелитися під ноги — і тоді  йому буде  добре жити.

Спина з похилу  не іскривиться,

Зате  ступить пан  та й подивиться...

Пан подивиться, пан   зласкавиться, пожаліє, й  синові добре буде  жити в  панській ласці, служити вірно й  діставати  розкоші в нагороду за  ту вірну  службу... Це  умовляла мати.

А потім виряджав сина батько — спрацьований, згорьований, але непокірний і гордий батько. Він виряджав — приказував, твердо синові наказував бути  гордим і мужнім і ні перед ким не  гнути спини, нікому не  уступати дороги, не стелитися під  ноги багатим, «трутням неробучим», бути  і в злиднях паном над собою. І бути таким в ім’я своєї згорьованої бідної матері та спрацьованого батька. А так наказуючи, батько перестерігає того  свого сина, в світ  виряджаючи:

Будеш проклятий, милий синочку,

Як  зігнеш себе, мов  билиночку!

І спина тобі  нехай  скорчиться!

І чоло  твоє  нехай  зморщиться!..

Санькові цей   вірш страшенно сподобався, й  він  його дуже  швидко вивчив напам’ять весь, від  початку до  кінця. Лежачи  на  підлозі горілиць,  Санько  часто сам   для   себе декламував цілий  вірш.  Ту  частину,  де  говорила  мати, Санько  вимовляв  жалісним  голосочком,  шкодуючи та  й явно з  тієї  матері кепкуючи. Потім він  переходив до  ролі батька — голос його  мінявся, робився твердий і понурий, сталевий. Він  — Санько — в ролі  батька з ентузіазмом навчав  того  сина мужньої й гордої поведінки. А як доходив до кульмінаційного моменту, зціплював кулак і карбував ним, піднісши його  в повітря патетично: