Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Навіщо ж ти  це  зробив, га?

Санько знизав плечима, посміхнувся Пересаді в очі з янгольською добротою й безподібно щирим голосом відповів:

— Їй-богу думав, що  моя!..

Всі  шість рядів закихкали, не  витримавши.

Пересада:

— Гм... І де ж ти  її дів?

— Здів!..  — сказав і воднораз здивувався Санько, як  то черговий не  розуміє, що  робиться з передачею.

— З ким?

— Сам.

Пересаді не  треба було  пояснювати, що  Санько бреше. Сам  він  її з’їсти не  міг, і не  «здів».  Він  добре знав Санька, знав його  «блатняцьку» душу, що  якщо й забирає передачі, то не  для  спекуляції й не  для  того, щоб  «здісти» самому.

Постоявши  й  похитавши  головою,  Пересада  махнув рукою й пішов геть  із камери.

«Маня» розійшлася.

Санько дійсно «здів»  передачу, але  не  сам.  Він  опівночі скликав під  стіл  увесь  камерний пролетаріат (яких чоловік тридцять), що  зійшлися, як  тіні, й обложили той  стіл  з усіх боків. Потім Санько зняв з ґрат  передачу, уболіваючи, щоб вона не зіпсувалась, і приніс її під стіл.  Там вони ту передачу й «зділи»  гуртом. Санько нагодував за рахунок Львова всіх «страждущих і голодних».

Після бенкету Санько акуратно повісив порожню торбу на  місце. Сам   він  опісля божився Миколі, що  й  «ріски в рот  не  взяв, хай  вона сказиться».

Після всієї  цієї  історії Львов, одначе, не подав виду, що гнівається на  Санька. Як  і раніше, Санько далі  виконував роль  прачки й заробляв у Львова півпайки хліба.  І поводився так, ніби й справді ніколи нічого не траплялось. Раз  тільки Санько запитав задумливо й зі своєю незмінною наївною в таких випадках міною:

— Професоре, скажіть, ви  ж комуніст, еге  ж?..

— Комуніст, комуніст...

— Ну  от, бач, — зітхнув Санько,  помовчав і додав: — А «вона» б же  все  одно б зіпсувалась.

Це  Санько мав  на  увазі  ту злощасну передачу. Це  вже тоді, коли про  неї  взагалі всі  забули.

Та все це було утечею. І ці Санькові одчайдушні вибрики, і  камерні всілякі клопоти та «страшно важкі проблеми», й співи, й одчайдушні ігри, й турніри шахові, лекції, «романи»  тощо, тощо — це  все  тільки було  утечею, амальгамою, удаванням видимості життя, що прикривала тяжку трагедію й  душевну розчахненість та  настороженість,  нап’ятість до крайньої межі  цих людей. До тієї межі, за якою починається розпач і божевілля. Та амальгама була дуже тонюнька й ледь-ледь  могла прикрити ту трагедію. І все  розповзалася...