Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Будеш проклятий, милий синочку,

Як  зігнеш себе, мов  билиночку!

І спина твоя  нехай  скорчиться! — (рубав  кулак),

І чоло  твоє  нехай  зморщиться! — (рубав  кулак).

Потім Санько приноровився цей  вірш не просто читати, а якось виспівувати:

— Хто це написав таку гарну  пісню?! — питав зворушений Санько в Андрія. — От, брат, пісня так  пісня!

По  тюрмі почали кружляти таємничі й неймовірні чутки.

Чутки про  зняття Єжова. Кожного, хто їздив на  Раднаркомівську, після повернення болісно й настирливо випитували — чи не бачив він на стіні  портрета «залізного наркома»?

Чи  висить?

Одні  кажуть — висить! Ще  висить!

Другі  кажуть, що  нема. Але, може, його  там  і не  було взагалі на  тій  стіні, яку  бачив цей  ікс  чи  ігрек. Треті  стверджують, що  таки висить.

Не   мавши  зв’язку з  волею,  люди  хотіли хоч  в  такий спосіб щось угадати, довідатись. Звідки появилася чутка  про зняття Єжова, невідомо. Кажуть, що  ніби хтось   помітив, як  раніше в  слідчого в  кабінеті висів портрет наркома,  а тепер нема. Це  стало підставою до портретної епідемії. Всі намагалися на  власні очі  переконатися, висять ті портрети чи  немає. Тих, кого викликали на  допит, вважали щасливими, вони мають нагоду перевірити карколомну новину. Кожному, кого забиралося «з вещами», камера в надії, що його   беруть на  допит, давала доручення придивитися, чи висить ще  там  портрет Єжова. Тільки ж...  біда  в тім, що  всі без винятку в’язні не пам’ятають, чи висів взагалі будь-який портрет в кабінеті їхнього слідчого раніше: їм було не до того на  «малих» і «великих конвеєрах», коли весь  світ  їм  стояв стовбола[40]. Так  що  й  співставляти ні  з  чим. І карколомну новину устійнити ні  по  чому.

Щодо ходу арештантського життя, то воно було суцільним спростуванням наявності будь-яких карколомних подій на пролетарському олімпі. Все по-старому, а якщо й сталися в тім  житті якісь зміни, то в гірший бік.  Відчувалася напруга дедалі   більша. «Фабрика-кухня»,  за  свідченнями  усіх, хто туди  потрапляв,  загуділа ще  несамовитіше. Посилився натиск. Посилилося биття. Погіршився режим. Завели якусь нову  форму ізоляції переслухуваних та  мордованих — вже немає «брехалівок», а є якісь «собачники» на  одну  людину. Відчувався у всьому шалений поспіх. Відчувалося в усьому, що  закручують гайки «до  одказу». Посилився  рух  на  Раднаркомівській, посилився й  на  Холодній горі  —  з  камер на  «чорний ворон» і з «ворона» до  камер. Часом забирали партії й  не  повертали. Цілі  ночі   гули  десь  на  тюремному подвір’ї й за брамою машини. Разом із посиленням гарячки  посилювалась і плутанина, безглуздя, не  розбери-бери. Камери, замість порожніти, наповнювалися, бо брали двох, а приводили п’ятьох. При всьому рухові  й поспіхові «вода» не збувала, а прибувала. Багато привозили людей з районів.

Відчувалося, що десь хтось  безнадійно захекався, не встигає, квапиться, нервується, з  шкіри вилазить, женучи конвеєр божевільним темпом.

Тюремний  телеграф працює  безперебійно.  Він  щодня приносить  маленькі  деталі, з  яких  постає  більш-менш правдоподібна цілість. Вся  машинерія НКВД намагається пропхати крізь пельку молоха велику силу  народу, але  все те  не  пролазить.  Апарат слідства не  пропускає всієї   маси ув’язнених, не  впорується з колосальним навантаженням, і  утворився «затор» так, як  на  лісосплаві утворюється «залом», коли обчухрані дерева нагромаджуються у вузькому або   в  мілкому,  порожистому  місці  величезною  купою, припиняючи весь  процес. Так  сталось і в тюрмах — люди нагромаджувались, як обчухрані дерева на «заломі». Через те слідчі  роблять аврали, щоб  той  залом розламати, розчистити, — викликають геть з усіх районів весь  місцевий слідчий персонал, всіх  начальників районів та  їхніх  заступників  і мобілізовують потрібні  ще  кадри в  партійній  організації області  на   допомогу,  ставлять  їх  до  конвеєра,  щоб   подвоїти, потроїти пропускну спроможність цього конвеєра розбирання  людських душ.   Конвеєр  аж  гуде.   Але  знову «вузьким місцем» є  суди.  Хоч  їх і безліч — різні  «трійки», «спецколегії», ОСО, трибунали тощо, — але,  бавлячись  у «законність», всі ці суди  (і кого вони мають дурити? Перед ким  відчитуватись і  виправдовуватись?!)  вимагають  ніби «бездоганного» оформлення справ, щоб  усе  в них  було  як слід  припасоване, підігнане до  вимог совєтської юрисдикції, щоб  усе було  «по  закону». (Господи! Який цинізм! Але не  тільки цинізм. Тут  щось інше. Тим  іншим є, очевидно, потреба виправдатися самим перед собою, хвороблива й підозріла потреба, така, як потреба в злочинця ставити грубі свічки в церкві, яку  він  перед тим  обікрав і має  намір ще обікрасти.) Це припасовування затягається в безконечність, але  вже  й  припасованими справами всі  ті  «суди»  геть  перевантажені й  тому  деякі в’язні після закінчення  слідства й підписання «двохсотки» сидять довгі  місяці, а то й роки, чекаючи присуду. Ніяких надій на звільнення всерйоз ніхто не  має  (мало таких наївних) і на  те не  сподівається. Вислід тих  судів  для  кожного можливий лише один з двох  — або кара на смерть, або  заслання на довгі  роки. В цьому виборі вихід  в табори дорівнював порятункові, виходові на волю, і тому  всі  про  це  мріяли. Про етап. Етап у невідоме, в муку, але  не  в видиму смерть.

Андрій відчував, що  хоч  він  і сидить, але  справа його десь  рухається поза ним і поза його  волею. Проте знав, що остаточне її оформлення не зможе відбутися без його  участі і  той  чи  той  її фінал все-таки залежатиме від  нього — від того, чи зламається він, чи не зламається. Хоч до того фіналу ще  далеко, ой  як  далеко! Якщо підходити з міркою закону, то справа його  взагалі ще  не  зрушила з місця. Адже  він  не написав ще  жодного слова. Не  підписав жодного рядка. Як і  не  прочитав жодного документа з  свого діла, щоб   мати привід на  нього зреагувати. І в той  же  час  справа його  пішла  десь  дуже  й дуже  далеко. Якщо збожеволіла Катря ось в  цій  самій тюрмі десь, якщо  тут  сидить його   бідолашна сестра, то  справа його  пішла дуже  далеко. Десь  поза ним. І невідомо ще, скільки там взагалі сидить отаких, як Катря і його   сестра, в  його   справі й  десь  там  божеволіє. Від  цієї думки серце Андрієве обливається кров’ю і безсилий гнів стискає щелепи.

Він береже записочку від Катрі — таку малесеньку паперову  кульку-горошинку — і та  горошинка стала для  нього талісманом, в якому криється велетенська сила. Якщо фінал справи залежатиме від  нього, якщо він  переможе цих  варварів, то сила до того  схована в цій  горошині.

Там у ній написано... І це наказ, для Андрія обов’язковий. І це ж та запальна іскра, ім’я якій віра. Дружба. Свідоцтво її непорушності й непобідності.

Випадково по  телеграфу Андрій довідався про  Давида. Давид сидів у трійниках і... пішов на  волю. Все  витримав, і не  розколовся, і пішов на  волю. Це  точно. Петровський — священик Петровський, отой «апостол Петро» — дістав від Давида умовлену безіменну  передачу — кілька  хусточок і кілька шкарпеток. Одна хусточка синя й скраєчку надрізана. Це було знаком, що передача від Давида і що Давид на волі. Синя хусточка з надрізаним краєчком. Тепер Петровський сидить в камері внизу. Він  має  ту хусточку.

Андрієві хотілося подивитися на ту хусточку. Він уявляв її.  І уявляв юнака Давида, єдиного мужнього з  усіх  його одноплеменців. Безмежно чесного й  безмежно упертого... І щиро радів  за нього. Це  теж  було  джерелом сили.