Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Бували дні, коли в камері панувала нестерпна тривога, туга, загальна депресія, відчай. В такі  дні всі люди були  добрими або  безмежно пригнобленими. Туга  стояла в повітрі, і  досить було  двох  рядків тужливої пісні, як  десь  у кутку вибухали, направлені в підлогу, безвихідні й безпорадні ридання. Ридання, втовкмачені в бруд, в лахміття. В такі  дні камера була  піддана загальній психозі відчаю. В такий день вмер Дахно — вождь нової, вегетаріанської нації, так  і не здавшись слідчому й не заплямивши свого вегетаріанського прапора. В  такий день  збожеволів Гепнер. Юлій Романович  Гепнер — професор Харківського марксо-ленінського інституту. «Соратник» самого Леніна й  приятель Сталіна та  друг  Льва   Троцького!  Агов, всі  студенти Харківського марксо-ленінського  інституту, що  цього професора знали й, може, любили!  Ваш  професор збожеволів у камері ч. 12 в спецкорпусі номер два  на  Холодній горі  в день  буденний року  Божого 1939-го. В день  відчаю й безвихідного розпачу. Він   забагато  думав і  переживав,  знехтувавши намагання всіх  інших професорів і  теж  не  менших діячів революції заглушити особисту трагедію амальгамою — може, й дурною часом, може, й брутальною часом, але все-таки рятівничою до  якоїсь міри — амальгамою арештантської шибеничної бравади.  Він   стерявся  від  надміру  безглуздя  й  цинізму, нагромаджених на душу  його  колишніми «соратниками», й від  нервової перенаснаги, щоб  той  цинізм перебороти або принаймні якось збагнути й виправдати.

Не  раз  Гепнер говорив Андрієві з безмежним подивом і відразою — як  то він  може мати щось спільного з Саньком й іншими, як  він  може опускатися вниз і грати «з босяками  в  кості». Чей  же  він  людина інтелігентна!  На  це  йому Андрій відповідав:

— Професоре! Ви програли революцію. Грайте ж тепер в кості на сірники, сваріться, співайте, смійтесь, опускайтесь «на  самий низ», з  «пролетарської» гори   вниз, і бийтеся з «босяками», робіть все що завгодно, — але тим  виграєте хоч рештки своєї притомності від божевілля.

Гепнер  не  міг  спуститися  з  «ленінських  високостей» в «босяцький» низ   і  —  одного дня   з  професора марксоленінського  інституту обернувся  на  тихого маніяка,  що весь  час  на  очах  цілої камери намагався ротом дістати свої статеві органи... Потім схоплювався голий і щось танцював приспівуючи... Потім говорив із Сталіним на еротичну тему в непристойних тонах  і заходився тихим, безглуздим реготом... Він  був  «тихо  помішаний», і таким його  забрали з камери. Забрали, щоб  він більше не повернувся ані до інституту, ані до камери 12-ї, ані  взагалі до життя.

Андрієві тільки було  трохи прикро,  він  був  вражений тим, що  професор, який так  любив високі теми, помішався на  темі  зовсім прозаїчній — на  еротичній... Але  людська душа  взагалі велика загадка... Отак дивишся — бачиш одне, а отак  — виходить зовсім інше. Отак велич, а отак... жаль.

В день, подібний до того, в який збожеволів Гепнер, раз замалим не  збожеволіла ціла  камера. Над   людьми нависла  невідворотна,  непереборима  нудьга. Та  нудьга, та  туга накопичувалася, як  пара в  герметично замкненім  казані, загрожуючи той  казан розірвати. І вона, та  туга, замалим не розірвала цього ось  казана. Хтось здерся на вікно й довго  видивлявся поверх надщербленого щитка на  шматочок вулиці, яку  було  видно там, за муром. Видивлявся і суворів тихо.  І раптом вигукнув:

— Матері!

Ген  на  вулиці тупцялась юрба жінок з вузликами, дивлячись всі  в один бік.

— Матері!  — повторив спостерігач здавленим голосом крізь сльози. Все  кинулося до  вікон, підхоплене єдиним стихійним поривом. Люди дерлися на підвіконня, чіплялися, мов  мавпи, на  ґрати, душилися... Всі  хотіли побачити їх  — матерів!  З  вузликами... Там... На  вулиці... Навпроти тюремної брами!..

— Матері!.. І сестри!.. Й  маленькі діти!.. З вузликами!..

Люди очманіли.  Вони шалено  продовбували (намагалися продовбати!) дерев’яні щитки, намагалися збільшувати випадкові дірочки й  манюнькі щілини. Вони вдавлювали обличчя в сплетіння горішніх ґрат, намагаючись якось висунути  голову й переглянути через  щиток, хоч голови висунути було  абсолютно неможливо, але  вони тиснули в них  лоби й  зблідлі обличчя. Вони дерлися й  все  більше шаленіли... Камера нагадувала зоопарк.

— Збивайте щитки! Збивайте к чорту щитки!!! — вигукнув хтось  в  нестямі. Люди на  грані божевілля взялися на  цю команду гатити в щитки кулаками й чим  попало...

Раптом за  мурами розітнулася стрілянина. Кілька куль з  визкотом залетіли в  камеру, копирснувши  стелю. Люди посипалися з  ґрат, як  лантухи. Лишився  висіти на  ґратах лише той, що  перший відкрив «матерів», як  Колумбів матрос  на  щоглі. Блідий і маніакальний з вигляду, він  дивився пильно й зі стогоном доклав:

— Розганяють... Вони їх розганяють багнетами!.. Багнетами!..

По  тих  словах він  зсунувся на  підлогу. Не  від  куль, ні, він  зсунувся напівпритомний,  бо  не  міг  витримати видовища...

Видовища, як матерів, що прийшли з вузликами (із злиденними вузликами) й принесли свої  зшарпані горем серця до тюрми, розганяють багнетами. Пролетарських матерів в ім’я  пролетаріату!.. Багнетами!..

Нікого не  було  вбито ані  поранено. Але  не  один  був закривавлений — люди подерли собі  пальці й  обличчя об ґрати... Лиш ніхто  тих  матерів не  бачив, крім одного, того, що  висів перший. Після того  його  довго й пристрасно розпитували:

— Які  вони?

Він  не  знає, він  нічого не  може сказати. Що він  може сказати? Але  його  все  питали:

— Чи  не  бачив отакої от  хустки? А чи  не  бачив отакої от  кофти?.. А може, бачив отака от  і отака от, старенька...