Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Ех ти-и!.. І ти  думав, що  ми  дураки?!

Андрій нічого не  думав. Він  зовсім не  думав  над  тим, що  Гордий п’ять днів  шукав у Києві на Деміївці «фашистаанархіста» Бенвенуто Челліні та Уолта  Уїтмена. Він  тільки думав  над  тим, що, мабуть, заробив собі  ще  одну  статтю.

До  кімнати зайшов Фрей. Постояв, подивився на  Андрія.

— Що ж...  Ви  все  «бавитесь»?.. Ну, бавтесь, бавтесь...

Смаліть далі  в тому  ж дусі.  Тим  гірше для  вас...

По  тих  словах Фрей одвернувся й  пішов. Андрій тільки  помітив у профіль, що  обличчя Фреєве кривилося  від сміху.

А  Гордий, підпершись обома руками, й  червоний, як шинка, дивився на  Андрія й нарешті прохрипів:

— Сатана ти  безрога!!! От  що...

До книжок зазирати Гордий більше не мав  охоти. І взагалі  його опіка  над   Андрієм  скінчилась:  Андрія в  нього забрали й передали іншому слідчому.

І тут  було  завдано Андрієві удару.  В  самісіньке серце.

Найбільшого й вирішального.

Новий слідчий (сумовитий, з блідим нервовим обличчям, тихий такий, дуже інтелігентний з вигляду) чемним і спокійним, стомленим голосом поінформував Андрія, що  він  — Андрій — належить Сергєєву й Великіну. Але  вони обидва зараз у відпустці. Вони скоро повернуться, і тоді  Андрієва справа швидко піде  вперед. Тоді  прийде останній її  етап. А тим  часом... А тим  часом Андрій мусить всерйоз подумати  над  всім. Над  тим, щоб  закінчити справу розумно. Він мусить переглянути  всю   свою дотеперішню поведінку й переоцінити багато дечого іншого... Його — слідчого — роль маленька. Андрієву справу йому передано часово, й він  радий  буде  з ним чемно й культурно принаймні обміркувати ситуацію. І, якщо він  зможе прислужитися Андрієві бодай порадою для  того, щоб  допомогти йому зберегти себе  для корисної й  важливої праці на  благо урядові й  партії, він буде  задоволений.

Все це слідчий проговорив безвиразним, тихим голосом, думаючи, либонь, про  щось своє. Він  не  відрекомендував себе, не  кричав, не  похвалявся банальними  ідіотичними формулами й  тим  випадав із стилю. Видно було, що  йому все  те, з чим  він  бабрається тут, безмежно набридло, гнітить  його.

Після такого от вступу тихий слідчий спитав Андрія, чи він  знайомий з матеріалами «діла».  От  він  опирається і все хоче вивернутись, а чи він знає матеріали «діла»? Може, він даремно так  опирається. Може ж, то  марно, безвиглядно. Може ж, то  помилка, яку  потім тяжко, взагалі неможливо буде  виправити? Ніколи вже  не  можна буде  виправити!

Андрій не  знає жодних матеріалів «діла».  Він  це  сказав байдужим голосом,  дивлячись на  грубу  зелену течку, що лежала перед слідчим на  столі. Та течка набрякла щось занадто вже  за цей  час, й то без  жодної участі  з боку  Андрія. Там  немає жодного його  слова, жодної коми.

Слідчий розкрив  течку   й  задумливо  її  листав.  Довго.

Листав і мовчав. Часом безнадійно поводив бровою. Андрій дивився оддалік і теж  мовчав. Чекав. Відпочивав, сидячи. Хто проходив по  цьому проклятому пеклу, той  знає, яке  то щастя для арештанта після оглушливого безглуздя й чортячої свистопляски, якої не  витримують нерви,  дістати раптом тихого, чемного й культурного слідчого, який не  розмахує паліччям і кулаками, не  громадить монбланища нестерпної  лайки, не  кричить сам  і не  змушує жертву кричати й скавуліти. Словом, мати слідчого з нормальним людським обличчям й поведінкою. Тоді  змучений в’язень відпочиває душею й тілом...

Слідчий зітхнув:

— Присуньтесь ближче, — попросив він  Андрія.

Андрій взяв   свій   стілець і  підійшов до  столу, сів  насупроти слідчого.