Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Как вам  не  стыдно... — звернувся доктор Іванов до Санька. — Ето же...  ето же...  ето же...  подло! Ето же...  — губи йому тремтіли, й він  не міг підшукати відповідного епітета, щоб  затаврувати Санька.

— Мовчи, гад!  —  раптом  визвірився  на  нього  Санько.  — Ич  ти!.. Цить! Не  диши! Отам біля  дверей стоїть діжка — бачив?! Так  я тебе  навчу культури, душа  твоя  лягава!.. Я тебе  вилікую... «Дохтор» тоже  мені...

Іванов злякано зіщулився й більше не пустив і пари з уст.

І, здається, від тих  пір  навіть перестав бути  «стукачем».

Санько його  справді вилікував.

Історія з  Барбаровим була   ще  занадто свіжа, щоб   не правити за  переконливий мовчазний додаток до  Санькових  слів.

Іноді Санькові коники  були   менш шляхетні, але  для камери були  такі  ж оглушливі й веселі.

Одного разу Львов дістав  пишну передачу з волі.  Харчову передачу. Цілого «сидора». Там  були  й помаранчі, й яблука, й гарна ковбаса, й франзольки[39], й різні «фіґлі-міґлі», й варення, й мед в глечику... Але Львов не міг вкусити належно від  благ  тієї  передачі, бо  мав  хронічну бігунку, яку  хтось, до речі, назвав «революційною бігункою», нав’язуючись до партійного  чину  й  «революційного»  минулого  товариша Львова. Та не мігши вкусити від благ, Львов, одначе, й другому нікому нічого не давав. Він повісив того  свого величезного «сидора» на  ґратах і дивився на  нього, як  та  лисиця на  виноград. «І око  бачить, так  шлунок не  пише!»  Санько тому Львову щодня прав його  замазану білизну, заробляючи тяжким трудом півпайки хліба, квасив ту білизну в мисках та носив під пазухою до вмивальні полоскати, наражаючись на небезпеку, але навіть і йому за його  таку  героїчну працю Львов не  дав  ні  рісочки з тієї  передачі. Ну  й Аллах  з ним. Та  передача була  предметом заздрісного зітхання цілої камери, і  вона ж  була  предметом різних двозначних жартів та кепкування.

Другого  дня   вранці  Андрій прокинувся  від  якогось надзвичайного шуму, що  збентежив очманілу голову. В камері, що   занадто рано  проснулася,  клекотіла перепалка, відбувався якийсь скандал. Кричав Львов, і Гепнер, і весь «Біробіджан», як  останнім часом хтось  прозвав ту частину камери, де  були  розташовані жиди, а  йому злобно й  уїдливо  відповідав «Азербайджан», як   прозвали ту  частину, де сиділи вірмени й перси, імітуючи совєтські республіки. Йшла війна... Виявилося, що  у Львова вкрадено передачу. Торба висіла й далі, але  передачі в ній  не було.  Ну, а так  як до  розбійників були  в камері найбільше подібні вірмени й перси своїм чорним виглядом і грізними очима, то спросонку підозріння впало на  них.  Перепалка, може, кінчилася б національною війною,  коли  б  не  загриміли  засуви  й  не розітнулося несамовите й веселе:

— Маня-а! На  повєрку становісь!

Всі  стали «на  повєрку». Цебто на  звичайну вранішню перевірку, вишикувавшись у шість рядів.

Увійшов Пересада,  найспокійніший  і  найсимпатичніший з  усіх  чергових корпусу. Він  мовчки  перерахував усі шестірки, пройшовши шеренги з кінця в кінець, занотував у журналі і повернувся на  правий фланг.

— Скарги  й  заяви  є?  —  запитав  Пересада  для   проформи.

— Є...  — тихенько й несміливо озвався Львов.

— Будь  ласка.

— У мене... передачу вкрадено...

— Так? Добре. І на  кого ж  ви  думаєте? — запитав Пересада флегматично.

— Не... знаю...

Пересада нічого не сказав. Він  помалу пішов понад шеренгами, когось шукаючи очима. Так  він  дійшов до Санька Печенізького, що стояв у першім ряду.  Дійшовши до Санька, Пересада став, заклав руки за спину, наставився на  Санька очима — стояв і дивився, нічого не кажучи. І Санько дивився Пересаді в очі  спокійно й наївно, й теж  нічого не  кажучи.

Після довжелезної паузи Пересада нарешті спитав: