Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

невинність! Свята-найсвятіша невинність.

Санька обшукали. Обшукали й його  місце, і все  навколо  — нема.

Тоді  карнач приступив до нього з кулаками:

— В камері є газета!.. Тут читано газету... Хто має газету, га?!

— А-а... — протяг Санько, мовляв, «так це інша справа», а вголос промовив нерішуче. — Не  знаю...

— Як  це  не  знаєш? — вхопився начальник за Санькову нерішучість. — Говори!  Говори, бо  я не  знаю, що  з тобою зроблю!

Санько зітхнув і озирнувся по камері жалібно, ніби прохаючи вибачення за такий неетичний вчинок. Потім звісив голову й буркнув:

— Так... В камері є газета...

— В кого?

— В нього... отого... — буркнув Санько, показуючи на Іванова.

Іванов глузливо засміявся: «Ха-ха!.. Какіє глупості!»

Одначе карнач оглянув Іванова пильно. О, він  знає, які бувають штуки серед цих  «людішек» і що  то  значить «перестраховка». От  має  стерво газету, а з переляку заявив на інших — перестрахував себе.

— Де  ваші  речі?  — спитав карнач в Іванова.

— Вот... Пожалуйста, пожалуйста... — з готовністю запропонував Іванов  свої   речі   до  експозиції.  Він   мав   аж три  великих тюки, що  були  прокляттям для  цілої камери й  об’єктом  її  люті.   Карначеві  помічники  розпотрошили горішній тюк, яким Іванов щодня послуговувався, бо  там була  його  постіль (він  мав  постіль!  Один на  всю  камеру!). В тюку  газети ніякої не було.  Два нижніх тюки були  зашиті. Помічники зупинилися нерішуче, але  карнач звелів розпакувати й другий тюк.  І в нім  ніякої газети не викрито. Була добра білизна, батистові хусточки, шовкові шкарпетки, але жодної газети. Санько стояв і «дурнувато» спостерігав всю операцію.  Третього тюка помічники  вже   не  мали  охоти розпаковувати. Санько стояв і іронічно посміхався. Може, саме  тому  карнач сердито звелів розпакувати й третій тюк. Він  був  зашитий добре, й його  тяжко було  розпаковувати. Але  його, хоч  і нехотя, все-таки розпакували... І от  в  цім третім тюку, так  добре зашитім, в самій середині виявилася  гарненько, дуже  старанно складена газета. «Ізвєстія» на шість сторінок...

Іванова наче з шостого поверху кинули — він  отетерів, цілком розгубився й нервово шарпався, не знаючи, де йому діти  руки, що  б саме  йому сказати... Він  гикав з переляку й ідіотично кривив обличчя в посмішку.

— А-а!.. — протяг альбінос, вражений і страшенно обурений такою дволикістю Іванова. Сумніву не  могло бути, що це  «перестраховщик». На  інших доносить, а  сам... — А-а, прафєсор!.. Ану  лиш зберіться з речами!..

Іванов  зібрався з  речами  —  взяв  торбинку  з  хлібом, ложку, горнятко й хотів  ще  брати постіль, але  постіль йому звеліли не  чіпати, — і його  повели.

Двадцять  діб  карцеру  —  законна пайка —  докторові забезпечено.

Звичайно,  Санько  не   сам   проробив  операцію  з  тим тюком  —  в  метушні  й  хаосі, коли  люди так   страшенно товпилися, йому допомагали «кореша», але  вони мовчали, немов води понабирали в рот.

Через двадцять днів Іванов повернувся до камери. Він не добув  терміну, й це  було  для  нього велике щастя, бо  й так вже він був, як тінь.  Бувши виключним боягузом, як і всі великопанські пачкунці, він замалим не збожеволів у карцері. Йому уроїлося, що  це його  вкинули в камеру смертників,  і він навіть тієї вбогої пайки, що давали в карцер, не міг їсти. Вся  його  пишнота, викохана так старанно, спливла, як віск. Був  він  худющий, з величезними синцями під  очима, руки йому тремтіли, очі  сльозились. Доктора рішуче не  можна було впізнати, коли він переступив поріг камери. Лишилася з нього одна  восьмушка. Прийшовши до своїх  тюків, доктор сів  на  них  і безсило звісив руки. Санько з щирим наміром прийшов його  привітати.