Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Він   тарабанив настирливо,  доки коридорний  не  відчинив.  Схопивши  парашу, навіть не  чекаючи, що   скаже коридорний, великий гурт  з Саньком на  чолі  потяг її геть. Двері  зачинилися. Через якийсь час двері  знову відчинилися й хлопці принесли порожню діжку  назад. Коли коридорний загримав засувами замикаючи, Санько повернувся до  дверей  спиною й  помарширував у куток через усю  здивовану камеру, як  солдат Швейк.  Лице його   розтягала блаженна посмішка, а в руках  він тримав, як ікону, Руденкове люстро.

В  кутку  Санько добув  швиденько мотузку і, перш ніж камера збагнула, що  й до чого, опустив люстро через вікно в нижню камеру, попросивши Андрія потелеграфувати, щоб прийняли коштовний інвентар на  збереження, тимчасово. Санько прекрасно знавав справу, що  з хвилини на хвилину може впасти трус  на  їхню  камеру. Дійсно, тільки-но встиг Санько пустити мотузочку, яка  побігла по підвіконню й геть у вікні щезла, мов  слідок за люстром, до камери ввалилось начальство — альбінос, карнач, черговий корпусу та кілька хлопців у білих  халатах. В дверях стояв понурий наглядач.

— Заключонниє!  Садітєсь!  —  вигукнув альбінос  свою ідіотичну команду, на  якій він  напевно помішався й  поза якою, мабуть, не  вмів  нічого іншого. І по  тім  істеричнім вигуку вся  юрба поперлася в куток.

— Котрі? — спитав карнач у наглядача, і той  від дверей показав рукою на  Руденка, Андрія, Миколу.

Санько теж  був у кутку, оскільки куток потрапив у стан облоги.

Куток  піддався наглій  і  пильній  ревізії на   предмет викриття люстра й різних інших заборонених речей. Санько з наївною міною навіть намагався допомогти шукачам щастя робити обшук, за що  замалим не  дістав по  карку.

Крім кутка, було  перевернуто всю  камеру. Але  обшук нічого не  дав, люстра не  було.  Карнач і альбінос кричали, обіцяли страшну кару, але... обшук нічого не дав і для  кари не  було   формальної  підстави. Доскіпування  теж  не  дали нічого.

Виходячи, сердитий карнач  не  витримав і  визвірився біля  дверей на  коридорного, прошипів:

— Так  де ж твоє  люстро?!

Бідолашний коридорний, що  так  невдало поквапився наробити рейваху з тим  люстром, кліпав очима перелякано й мурмотів:

— Було ж...  Вкрали... Вони ж вкрали... Мабуть...

— Мабуть!  — перекривив карнач і сердито сплюнув. — Ідіот!

Дійсно. Як  можна вкрасти щось у наглядача? Та якщо в нього навіть був «речовий доказ» і його  вкрадено, то наглядач  круглий йолоп. І камера, зрештою, тут ні  при  чому.

Коли начальство пішло, через якийсь  час  Санько тихенько постукав у двері. Наглядач відчинив. Був  він  червоний — видно, добре йому влетіло.

— Слухай, товаришок! — звернувся Санько лагідно-лагідно. — Ти піди  в голярню на Сумській, знаєш? Там  стоїть дзеркало... Так  ти  подивися в нього, який ти  дурень...

Наглядач хотів  ударити Санька замком, але  Санько передбачливо відступив на три кроки й з наглядачевого заміру нічого не  вийшло.

— Піди... І ніколи не  кажи «гоп»,  поки не  перескочиш.

Ти  це  запам’ятай, — порадив йому Санько беззлобно.

Люстро Санько «стибрив» дуже  просто. Коли вони поверталися з  «реліквією» назад,  то  стовпилися біля  дверей за  наглядачем і,  доки  наглядач відмикав  двері, Санько проробив конфіскацію. Для  цього йому треба було  всього десять секунд.

«Боже!  Скільки  за  десять секунд  чоловік  може  зробити!»