Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Донець стрепенувся й, не  зводячи очей  з Андрія, процідив крізь люто  зціплені щелепи:

— Сукин син!.. От  що!  — і по  хвилі  так  само люто  додав:  — Бестія!

З тону  самого Фреєвого запиту й з поглядів начальника, що  досить ніяково позирав на  Донця, Андрій зрозумів, що перед Донцем перспектива пиляти ґрати відпадає. Інцидент вичерпано.  Донець вийде з  халепи сухий, а  він, Андрій, заробив на  цій  усій  «комерції» додаткову статтю. Але Бог  з ним. Яка, зрештою, різниця, більше він  матиме статей чи менше.

Андрієву статтю додаткову записали до протоколу. Потім покричали на  нього. Обіцяли, що  тепер вся  його   справа буде  дуже  швидко закінчена. Що він  їм  нагадує вужа.  Що набридло вже їм панькатися з ним! І т. п. Після того  Андрія відправили назад на  Холодну гору, щоб  він  там  схаменувся нарешті перед кінцем.

Андрій повертався назад з  легким серцем — прокляту занозу  з  того   серця  висмикнуто.  Він   ніби заробив додатковий пункт, але  в  дійсності він  нічого не  програв, а тільки виграв. Пункт  пунктом,  але  він  виграв морально, реабілітувавши себе  перед самим собою і давши тим  усім мерзотникам ляпаса.

Найголовнішим же виграшем, мабуть, все-таки буде  те, що він позбувся небезпечного слідчого, що, може, єдиний на все управління міг би дати  з ним раду.  А позбувся напевно. Донця реабілітують, але  вже  ніколи він  не  буде  Андрієвим слідчим з низки зрозумілих мотивів. А це вже  було  непоганою  компенсацією за зароблену додаткову статтю.

Були Кибальчичі, були  Софії Перовські, були  Желябови... Були народовольці, були   українські революціонери, були, нарешті,  італійські карбонарії  —  були   герої... Де ви?!  Гай, гай!..  Сіро й  плескато. І як  правий був  Санько Печенізький!  Та  тільки ж  сама  система виключає тих  показових героїв, що  так  геройськи умирають, роблячи шум  і славу  на  весь  світ... Де?! Господи! Скільки тих  Перовських потенціальних і  не  потенціальних умирає тут  щодня, задавлюваних нишком  в  темних закамарках!  І ніхто   про   те не  знає й знати не  буде.  А скільки їх росте, отаких Саньків Печенізьких, отаких Сашків Грязнових! І так  само про  них ніхто  нічого не  взнає.

Коли Андрій розповідав Санькові про  славні імена революціонерів і політичних каторжників, що  вміли «пиляти ґрати» й  проламувати мури царських в’язниць,  у  Санька блищали очі.  Та, дивлячись на  камеру, Санько презирливо кривився й спльовував. Кепський, дрібний народ пішов, на Санькову думку. Ця  Санькова думка різнилася від Донцевої тим, що  не  мала й тіні  підступства, а чи  провокації.

Одначе в трійниках сталась одного дня подія, що захитала Санькове презирство до  своїх  сучасників, ствердивши, що безумці не перевелися. Після цієї  події  й Санько, й Андрій, і багато інших ходили, як  очманілі...

Шість чоловік в’язнів, що  сиділи в одному з трійників, раптом вирвалися геть  в середину тюрми, роззброїли внутрішню варту  й розігнали комендатуру. Потім видерлися на подвір’я й тут дали  справжній бій, намагаючись вихопитися через мури  на волю, до велелюдного міста... Правда, в нерівнім  бою  їх усіх перебито... П’ятьох на  тюремному подвір’ї, а одного вже  за мурами на вулиці... Їх перебито... Але слава гриміла, потрясаючи всіма численними корпусами тюрми до  основ, довго, змусивши НКВД посилити в кілька разів варту  й спричинивши наказ нещадно стріляти по вікнах при найменших спробах в ті вікна зазирати чи  викидати якісь речі  або  записочки. Стверджено було  факт, що  відважні й до  безумства непокірні не  перевелися... І найдивнішим у всьому тому  було  те, що  всі  ті в’язні були  політичні!

Ця  подія освітила, як  прожектором, все, що  діється й виглядає на перший погляд диким безглуздям. Вона пояснила, чому  так  діється, для  чого  існує енкеведівська так  звана політична профілактика й у чому  її значення. Вони ловлять рибку за  принципом —  ліпше посадити сто  «невинних», аніж   не  посадити одного «винного». Дійсно, ліпше посадити тисячу мирних обивателів, аніж  не  посадити одного гордого й відважного, здібного до великого спротиву. Це  їм поплатно, така  от ловитва. А ще  більше в тій  профілактиці рації, коли взяти до уваги, що  в кожній людині, яка  ходить по світу, є маленька іскорка отієї  гордості, яка  колись, рано чи  пізно, може вибухнути небезпечним полум’ям, що  вже не роззброюватиме варту, а просто тотально валитиме мури.

Санько Печенізький ходив цілі  дні  не  то як  закоханий, не то як «мішком прибитий». Дуже  йому сподобалася подія! Він, либонь, думав, що  б йому такого й  собі  встругнути...

Прикрим  вислідом події   було   те, що   перелякані  тюремники  позбавили весь   2-й   спецкорпус  прогулянок  на кілька днів, але  то нічого.

Знову й знову обговорюючи цю подію тихенько в кутку, Санько нарешті висловив Андрієві радісну сенсацію, що «виходить, не  тільки ми  з вами сидимо правильно!».

Санько,  одначе, не  пиляв ґрат   і  не  роззброював  коридорного,  бо  то  хоч  і  романтично,  але   видалося  йому безглуздям. Та й спокійно не міг всидіти. Не  маючи нагоди прикласти  свою енергію революційно,  Санько  все-таки іноді  викидав коники на  втіху  цілій камері й на  поругания тюремної адміністрації та взагалі всіх, «хто не  з нами».

Ось  Руденко сидить у кутку  в позі  Будди й перед «люстром»   священнодіє,  видушує вугрі  й  збирається голитись. Санько лежить на  його  місці поруч з  Андрієм і мріє. Він фантазує буйно на тему:  «От якби оце  вони вирвались усі на волю! Всі! Камера 12-та, й 10-та, й весь  другий спецкорпус, і  вся  тюрма!.. Зайняли  Холодну гору, а  тоді  зайняли весь Харків!.. А тоді!.. Стільки народу! Боже! А до них би пристала армія й авіація! А тоді  танки!.. І-іх!»

Саме на  цім  місці раптом до камери увірвався наглядач і  рябцем кинувся до  їхнього кутка. Впав  на  Руденка й вихопив люстро. І з  тим   люстром тріумфально й  злорадно помарширував з камери. «Ага!  Отепер вам  усім  буде!»  Він відібрав тяжко заборонену річ.

Санька страшенно вразила така  неспівмірність між його героїчною мрією й такою от мізерною дійсністю. Він  зажурився. А найбільше зажурився від того, що  весь  їхній  куток буде  тяжко покарано, і не  так  він  болів   серцем за  куток, як  за  своїх  друзів   — Андрія, Миколу й  Руденка. Це  ж  їм приварять карцера! Цього Санькове серце не могло винести. Нудьгуючи, він крутився біля  дверей і зазирав крізь щілинку в коридор,  приноровляючись  — стаючи навшпиньки  або присідаючи, — щоб  щось вгледіти. Це ж там коридорний вже напевно доклав начальству, воно зараз прийде, і на підставі речового доказу про  злочин буде  біда.  Санько помітив, що той  «речовий доказ» коридорний  сховав до  столика. Тоді Санькові прийшла раптом ідея.  Він змобілізував швиденько весь  камерний пролетаріат і  звелів їм  зливати мерщій до параші все, що  де є — з мисок, з глечиків, з горнят тощо, щоб  було  повніше. А тоді  несамовито затарабанив у двері.

— Коридорний! Парашу винести!.. Коридорний!.. Тече!

Повна-а!