Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Гм...

— Що?

— Починаймо.

— Ти   божевільний!  —  закричав  раптом  Донець,  зірвавшись з  презирливого  тону. — Ти  маніяк!.. Ні, це  ти такий тому, що  тобі  до  всього вже  байдуже, що  тобою володіє відчай й гнила прострація. Але...  але...

Тут  Донець похопився, прибрав себе  до  рук  і вже  посміхався презирливо:

— Ти напівтруп! Ти спершу прийди до пам’яті й вернися до  людського стану. Оживи. Щоб мав  що  втрачати. А тоді будемо говорити.

Слідчий натис на  ґудзик сигнального дзвінка, й до кімнати вскочив оперативник. Слідчий написав записку й подав оперативникові — «Одведіть в сорок дев’яту».

— Я тебе спроваджую назад до камери і кожної хвилини можу  викликати знову. Ти  про  це пам’ятай і приготуйся до останньої тури  твого божевільного гонору. Думай над  цим денно і нощно. Бувай.

— Давай пішли, — буркнув оперативник понуро. В дверях  Андрій обернувся, відчувши пильний  погляд слідчого на  собі.  Донець стояв за столом, і пильно дивився примруженими очима услід, і посміхався.

— Бувай! — буркнув він не в тон  посмішці і ту посмішку змазав.

— Бувай, — відповів Андрій, але  химерного враження від посмішки Донцевої змазати не  міг.

Так  скінчилася перша зустріч з новим слідчим. Щось у тому  Донцеві було  для  Андрія загадкове. Всі  його  крики й страхання його   не  переконували. Гоштаплер? Ні.  Тріпач? Ні.   Кат?  Рафінований  кат?..  Можливо.  Але, мабуть, ні. Найдивнішою була  його  посмішка. А ще  цікавим було, що він  ні  звуком не  обмовився про  братів, ані  про  Катерину, ані  взагалі про  справу. І не  почав вести справу одразу, користуючись з  Андрієвої прострації. Скидається  на  те, що це слідчий окремої школи. Може, хитрий з біса  і методист. А який по-чортячому певний себе.  Він хоче вирівняти сили, не маючи морального задоволення додавлювати вже роздавлену жертву. «Вичухуйся». І цікавість, і неприємний холодок огортають  Андрієву душу.   Можливо, за  тією   посмішкою нічого не криється, крім одного — він  хоче  не просто задавити свою жертву, він хоче роздушити саме  «я», розтягуючи муки до безконечності, до останнього заломлення. Це йому потрібне. Оце, мабуть, і вся  суть.

При думці, що  його  будуть  за кожним разом відживляти фізично, щоб   давити й  давити без  кінця, аж  поки він  не обернеться в тварину, на душі ставало тоскно, й знову приходила думка, а чи  не  кинутися-таки  йому сторч головою десь  в прольот межи сходами або  отак  рвонутися щосили й побігти, божевільно ревучи, та й розбити голову об стіну коридора, як  то  зробив хтось  уже.  А може, й  не  один так зробив. Коли на  душі  страшна безнадія й  тоскний відчай, коли серце тоненько скімлить у  безвиході, то  від  такого вчинку  стримує лише  тонесенька  волосинка,  волосинка якоїсь розпачливої, безнадійної надії. Парадокс, але  виходить, що  така  безнадійна надія існує. Вона існує в людей, що ходять по сферах цього новітнього пекла. Надто в людей упертих.

Андрій не побіг з ревом вздовж коридора й не стрибнув униз   сторч головою ламати кості...  Він  пішов до  камери сорок дев’ятої «вичухуватися».

Навдивовижу міцний Андріїв організм, скріплений фантастичною  жадобою жити й  могутньою волею  до  життя, справді «вичухувався». Кашель  і  кровотеча припинилися. Ребро  заживало. Нерви,  завдяки  щоденним  вправам (а ці  речі  Андрій робив ще  з  школярських років) — завдяки обтиранням  холодною водою, фізичній  гімнастиці,  зосередженню волі  на  якійсь одній думці, не   зважаючи  ні на    що, та  вправам на  уміння абстрагуватися від  усього, дисциплінуючи свій  розум і волю, — міцніли, гартувалися. Часом, втупивши зір  в стіну, вкриту плямами роздушених блощиць, він годинами не відривався від тієї стіни — організуючи ті плями в строгий орнамент силою уяви, організуючи ті  плями й  риски в  цілі  мистецькі видива, у фантастичні картини, що оживали й вібрували життям, рухом, всіма барвами, існуючими в природі. І ніякі події  в камері не  в силі були  його  одірвати від  такого заняття. Вже  співкамерники думали, чи не з’їжджає він з глузду.  Але Андрій не з’їжджав з глузду.  В тім же плані абстрагування від дійсності, заповнюючи  прогалину після втрати Приходька, він іноді  розповідав щось із світової літератури або  з історії авіації — утікаючи сам  і допомагаючи людям утікати від  кошмару дійсності, рятуючи та скріплюючи їх морально, в подяку за їхню  таку товариську опіку над  ним.

Дні минали. Тяжко, поволі, з мукою, але минали, подібні один до одного, як  паркетні дощечки. Та кожен з них  все-таки збагачував людей тяжким досвідом. Так, наприклад, в числі інших надбань Андрій по-справжньому збагнув, яка  то велика й могутня річ  в цій  інституції — «вербовка». Якось їх повели «на оправку». Андрій вже  достатньо оклигав, щоб нести ті  обов’язки, які  припадають на  в’язня, і був  уже  в камері старостою. Його на  цей  «пост»  обрали товариші одноголосно, просякнуті до нього повагою. Всі його  слухали, він  складав заяви черговим за всіх, мав  діло  з наглядачами, полагоджував камерні конфлікти,  словом —  задавав тон. Ідучи на оправку, він  все йшов попереду, як  ватаг, а за ним черідка голих  камерадів[29]. А коли траплялося, що  видавали неповноцінну  пайку в  числі інших,  він   підіймав про   це питання перед коридорним, викликаючи його  настирливо, і перемога завжди була  на  його  боці. Наглядачі його  добре знали (мабуть, у всій тюрмі знали через  його  славу  затятого й одчайдушного) і мали повагу, а може, й боялись його. Отже, якось їх повели «на оправку». В коридорі чергував особливо злобний і несимпатичний наглядач, він  мучив в’язнів тим, що  обривав «оправку» наполовині,  кваплячи всіх  негайно виходити. Він, очевидно, дуже тішився, коли люди  не могли виконати природних потреб, і, виганяючи їх, глумився. Для в’язнів він був карою Божою, втіленням найбільшої мерзоти. Так  було  й  на  цей  раз.  Ще  не  встигли люди розгледітися, як  відчинилися двері  й  наглядач, розмахуючи величезною в’язкою ключів, зарепетував:

— Виходь!

— Але  ж, гражданін...

— Виходь, сволота!.. — і без  дальших розмов почав викидати до коридору за руки тих, що  скраю.

— Галло!  — сказав Андрій спокійно.  — Ми  маємо десять  хвилин від самого «товариша наркома», і не заважайте нам.