Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Але це тільки більше роззлостило наглядача. Він закипів, затупотів:

— Я тут тобі  нарком! Я тобі  ось  як  дам!..  Виходь всі!

Тоді  Андрій спалахнув і  крикнув перше, що  видалося найпридатнішим, щоб  лякати живих і мертвих.

— Завербувати його!

— Завербувати!!!  Завербувати!!!  —  закричали  в  один голос.

І сталося чудо  — наглядач сполотнів і аж  рот  роззявив, наче його  стукнули по  черепу обухом. Поворушивши  беззвучно губами, він  гримнув дверима і вже  не  відкривав  їх не  те що  15 хвилин, а цілих півгодини. А відкривши після того, як  всі  помилися і причепурилися, вже  не  кричав, а промовив тихо, хрипко, не  своїм голосом:

— Вже?.. Виходьте...

Людину не  можна було  впізнати. Безперечно,  він  задихався від  злоби, але  й  безперечно, що  він  задихався від страху  й був, як побитий пес.  Очима намагався не дивитися ні  на  кого.

А завербувати ж так  просто — сказати, що  ось такий ось наглядач передавав у камеру заборонені речі.  І все.

З  цього інциденту Андрій зробив  належний  для   себе висновок на  майбутнє. Виявляється, що  це  магічне слово мало шалений вплив не тільки на арештантів. Власне, мало вплив не слово, а перспектива потрапити з ролі  начальника до ролі  в’язня через оту  знамениту «вербовку».

Після цього наглядач був, як  то кажуть, мов  шовковий, а Андрій роздумував над  тим, що  цей  засіб  варто покласти в свій  арсенал оборони, і то  не  проти наглядачів, а вище.

Очевидно, що  не на кожного аргата це слово може мати такий вплив, але  то треба полювати на  випадок.

Другим випадком, що  укріпив Андрія у вірі в силу  «вербовки», був  такий:

Інший наглядач, що  теж  славився своєю брутальністю, якось зробив помилку. Повівши камеру вранці «на  оправку»,  закрив, проти звичаю, двері  їхньої порожньої камери на  засув, чого  ніколи не  робилося, лишалися двері  завжди навстіж для  орієнтації. Був  чимось надзвичайно заклопотаний чи  збентежений, а від  того  неуважний. Повертаючись з оправки й ідучи  попереду черідки людей, наглядач минув двері  їхньої камери. Хтось було  заїкнувся, що  не  туди, але Андрій, який ішов слідом за наглядачем, дав знак мовчати. Минувши  камеру, наглядач відкрив двері   до  наступної й запустив їх туди.  В камері було  кілька людей, хтось  з них витріщився здивовано, але  Андрій дав  знак і цим мовчати, й вони вмарширували в чужу камеру, як додому. Неуважний наглядач забув, скількох він брав  «на оправку», звикши іноді водити людей партіями з  тих  камер, де  їх занадто багато. Він  гримнув засувами й пішов відчиняти дальшу камеру, а арештанти на взаємну шалену радість почали знайомитися, швидко розпитувати один одного про  спільних знайомих, про  справи, про  новини, про  всі  арештантські діла.  «Господарі», взнавши,  в  чому  річ, почали сміятися, навіть не шкодуючи, що  втратили «оправку» (саме їхня  була  черга, а  замість  того   наглядач привів  гостей). Помилився  собі на  безголов’я. Гості   й  господарі квапилися  наговоритися й накуритися гуртом, на  знак такого знаменитого знайомства.  Наглядач ось-ось мав  похопитися, й  їхнє  побачення скінчиться. Але, на  диво, минали хвилини, а  наглядач не приходив. Почав навіть брати сумнів, чи  справді помилився  він, а може, він  це  спеціально перевів їх сюди, з наказу начальства?  Все   може  бути.   Вже   в  коридорі  загрюкали «кормушки» — почали роздавати хліб  і чай.  Андрій згадав, що  вони можуть залишитися без  хліба, і постукав у двері. Тихо, потім дужче. Потім з усієї  сили.

Нарешті наглядач відкрив «кормушку» й визвірився:

— Чого гримаєш?!

Андрій подивився  на   нього примруженими очима й спитав тихо:

— Чи   ти   часом  не   знаєш,  чоловіче, що   таке   «вербовка»?

Наглядач спалахнув:

— Що за розговори! Ич  ти!