Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Чого посміхаєшся?

— Але  ж ми  умовилися, що  я теж  козацького роду.

— Що ти  цим хочеш сказати?

— Нічого, — промовив Андрій меланхолійно. — Лише те, що  мені б теж випадало довести, що  я козацького роду.  Таким чином, з нашого «або-або» виходить зачароване коло.

— Добре. Тоді  не  буде  ніякого «або-або», а  лише буде одне  — ти  здаєшся. І я тобі  за це  ручаюсь.

Андрій помовчав. Зітхнув.

— Чого зітхаєш?

— Ви  мене роздавите, вірю, але... Це  буде  Піррова перемога, кажучи глибше...

— Як  то?

Андрій мовчав.

— Як  це  розуміти «глибше»? — доскіпувався слідчий.

— Та  так, — зітхнув Андрій ухиляючись. — Мабуть, з того  нічого не  вийде...

— Гм... Пропащий  ти  чоловік.  Добре.  Подивимось. Кожного разу  запам’ятай — в  моїй  практиці ще  не  було випадку, щоб  хтось  взяв  гору, бодай приблизно. Я от, для прикладу, поставлю тобі  альтернативу — визнати, що  ти рідний брат  Миколи Романова, і ти  визнаєш, незважаючи на  абсурдність такого закиду. Визнаєш і власноручно підпишеш.

«Це  вже  було».  Андрій скривився:

— Уявіть собі  — я  вже  це  чув  і...  це  банально... Плагіат...

— Нічого, що  чув.  Почуй ще  раз.  Від  мене. Отож — ти визнаєш, що  ти  брат  Миколи Романова?

— Аж так?

— Аж так.

— І це  буде  стверджувати, що  один із  нас  козацького роду?

— Так. Кожного разу  це  буде  стверджувати, що  тут  я диктую, а не  ти.