Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Прошу любить і жалувать.

— Та-ак... — сказав чолов’яга нарешті, витримавши довгу паузу  після того, як Сергєєв зник. — Ну, давай, брат, знайомитись. Мене звуть  Донець.  Гарне прізвище? Козацьке, брат.  Ти  от інженер, а ні чорта не  знаєш; от, приміром, не знаєш, що всі прізвища на «ко» — то все шантрапа і смерди, смердючого походження, а котрі не  на  «ко»,  як-от моє, то це все козацького славного роду.  Хоча  ти теж — Чумак, ну, от і добре, значить, ми обидва козацького роду.  Бачиш, нам і Бог  велів  дружити, жити в мирі й згоді.  Чи  не  так?

Слідчий говорив доброю й  інтелігентною українською мовою, лише підкреслено грубо.

Андрій мовчав. Він  дивився на  свого нового слідчого з козацьким  прізвищем, слухав   його   прекрасну українську мову  й  думав, що  цей  Донець таки, мабуть, справді козацького, та ще  й доброго роду.  Расовий. Щось у ньому було від  якогось репінського персонажа з  картини «Запорожці пишуть листа...». Може, брови, густі, смоляні, як  воронове крило. В когось саме  на  тій  картині такі  брови є.  А може, кулак, грубезний і жилавий, і манера класти його  на  стіл. В когось там такий самий кулак є. Він мав  приємний голос, а інтонація його  мови милувала вухо — Андрій спіймав себе на цьому. «Е, брат, в тебе безнадійно націоналістична душа, й  годі  її  переробити!»  Мимоволі,  мабуть, через ту  мову, через ту інтонацію, з якої дихала степова сила його  землі, він просякався довірою до цієї  людини. А Донець, ніби відчувши враження, яке  справляв, говорив ще  проникливіше, ще  виразніше, граючи найтоншими нюансами своєї вимови, ніби й сам  своєю мовою милувався. Бавився. І милував Андрієве вухо  полтавським акцентом з його  божественним «ль».  Він  говорив про  те, що  вони ж  обидва робітничого походження і мусять мати спільну мову  й спільні інтереси, що  він  — Андрій — даремно дає  себе  роздушити замість того, щоб  знайти форму порозуміння, адже  ту форму знайти можна; що  вони швидко закінчать цю  прикру справу на Андрієву користь,  треба лише викласти всі  карти на  стіл щиро й знайти пристойний вихід  з дурної ситуації, яку  сам він  — Андрій — через свою упертість ускладнив, і т. д. І все навертав до однієї точки — до взаємної довіри, до дружніх стосунків. Питання Андрієвої справи, обвинувачення тощо, як  і питання його  братів, слідчий не  торкався, лише ходив навколо. Натомість налягав на  питання другорядні — питання їхніх  стосунків.

Андрій слухав  і мовчав. Він вчувався в душу цієї  людини й намагався її розгадати, перш ніж  щось говорити.

А слідчий намагався прозирнути його   наскрізь своїми блискучими, енергійними очима. Повторивши кілька разів запитання, чи  згоден він  жити в  дружбі, і  не  добившись відповіді, Донець  замовк.  Зайшла  пауза. Нахмурившись, слідчий якось  посірів,  примружився  і, витримуючи довжелезну паузу, закурив. А потім зітхнув, стримуючи себе, посміхнувся іронічно й заговорив по-російськи. І вже  далі говорив тільки по-російськи, так, ніби він української мови й  не  знав взагалі. Володів він  російською мовою так  само досконало.  Андрій вслухався здивовано  й  не  міг  вловити навіть натяку на  те, що  ця  людина недавно так  гарно говорила по-українськи, та ще  з таким полтавським «ль»,  і що ця  людина «козацького роду».  Говорила вона, мов  расовий москвич. Жодного натяку на  якийсь акцент. Власне, з цієї мови, енергійної й  карбованої, з мови загарбників і володарів  його  землі, відчув, що перед ним сидить непересічний, глибоко певний себе робітник «органів революційної законності». І вже з інтонації відчувалося, що ця людина говорить від  імені диявольської системи,  вважаючи себе   вірним  і авторитетним її стовпом. Він  говорив знов про  те саме, але вже  з іншим відтінком, надаючи словам іншого звучання. Чемного назовні, але  категоричного й погрозливого своєю суттю. І говорив уже  не  на  «ти»,  а  на  «ви»,  надаючи тим своїй мові  сухого, підкреслено офіційного тону.

— От. І що ж ви мені нарешті на це скажете? — закінчив Донець.  Андрій мовчав. Довго. Нарешті  Андрій зітхнув і меланхолійно, задумливо промовив:

— Дозвольте слово мовити.

— Говори.

Андрій подумав про  Сергєєва і чомусь так, як це вже було раз, не  в силі  перемогти бажання поглумитися, промовив меланхолійно-меланхолійно, з паузами:

— Дозвольте... блощицю... вбити...

— Га?! Де?

— Ось, виповзла з черевика...

Слідчий спалахнув. Нахмурився. Зрозумів, що  Андрій з нього глузує. Закусив губу.

— Гм, — скривився в саркастичну посмішку Донець. — Я бачу, найшла коса на камінь... Ну що ж, — зітхнув, — тим гірше для  тебе.  — І враз  рубнув долонею по столу:  — Я тобі не  Сергєєв!  Ти  це  затям. — І нагнувшись вперед, запалахкотів очима. — Я  не  Сергєєв!  І вже  з-під моєї руки ти  не вийдеш живий, чуєш? — Він стиснув величезний свій  кулак і поклав його  аж на  край столу. — Вибирай — або-або. «Не митьєм, так  катаньєм». Не  схочеш по-доброму, так  поповзеш  рачки. Пойняв? Гм... Що ти  собі  думаєш?

І засміявся злобно, презирливо:

— Революціонера з себе  корчиш... Наївний,  смішний і жалюгідний романтик. Ти  смішний романтик. А я реаліст. Чув?   Блощицю  ти  можеш  роздушити,  але  пам’ятай, що твоя  доля  в моїх  руках  і та твоя  доля  — то доля  отієї  самої блощиці. Чув?

— Чув.  (Меланхолійно.)

— Ич  ти! Глузуєш? Добре. Так  от слухай, що я тобі скажу. Ти зараз підеш до камери, бо з таким героєм, як ти є от зараз, мало потіхи мати справу, вичухуйся. А потім ми  матимемо «разговор». А тим часом ти все добре обміркуй і прикинь. Ти так  легко не  вискочиш від мене не  те що  на  волю, а навіть в смерть. Я  тебе  розмотаю, як  повісмо ниток, якщо ти  не здасишся. «Коли ворог не здається, його  знищують», затям! Подумай і приготуйся до «або-або». Себто, або ти здаєшся і ми  справу поладимо по-хорошому, по-дружньому. Або — я тобі  докажу, що  я козацького роду.

Андрій дійсно посміхнувся.