Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Та то я так... А тим  часом скажи, чи оце  ми  тут довго будемо, може б, ми  забрали вже  й одежу  сюди?

— Як це одежу? Сиди й не пащекуй! Скалозубиш, лишні зуби  маєш?!

— Та вроді. А все ж таки, може б, ти вже одвів  нас  назад до нашої камери, бо  пропаде хліб, як  нас  там  немає.

В очах  наглядача майнув страшний здогад. Він  швидко закрив «кормушку» й подався. По  хвилі  вернувся й відчинив не  «кормушку», а двері. Був  він  блідий, з перекошеним  від страху  обличчям:

— Хто  з сорок дев’ятої — виходьте... швидко...

Він не наказував, він просив, поглядаючи по коридору — чи немає начальства. Знав, що  за таку  помилку, якщо хтось донесе начальству, його   чекає страшна кара. Сама думка про  це  «розколювала» цю  нещасну людину.

Гості  попрощалися й черідкою вийшли.

Впустивши їх  у  камеру, наглядач закрив  двері, а  тоді відкрив «кормушку» й залебедів у неї:

— Чи  ви хліб одержали?.. А чай?.. Зараз буде хліб і чай...

Е...  той... чи  маєте якісь заяви?..

— Диви, як  з варвара вилупилася людина! — промовив Андрій, посміхнувшись до  товаришів, а  тоді  підійшов  до «кормушки»  й  заговорив  з  наглядачем  вже   як   з  добрим приятелем, лагідно посміхаючись про  себе:

— Не   бійся, браток. Буває. Ти  тих  хлопців пусти «на оправку», вони не  винні.

— Так, так...

— Ну  а хліб  і чай  ми  ще  не  одержували.

Хліб  і чай  було  видано негайно.

Після хліба  й чаю  наглядач відчинив знову «кормушку». Його щось мучило, й він  не мав  спокою. Аж жалко було  на нього дивитися. Він  щось хотів  сказати, але  не  міг, замість того  спитав, дивлячись винуватим поглядом:

— Може, ви  курити не  маєте?

— Не  маємо.

Через кілька хвилин наглядач приніс і просунув у камеру пачку махорки. Приймаючи її, Андрій помітив, як у бідолахи тремтіли руки, й він  лагідно спитав:

— Ну  а  все  ж  таки, чи  ти  знаєш, що  таке  «вербовка»?