Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

«Чорний ворон»... Повитий  серпанком  жаскої слави «чорний ворон».

Читачі Леоніда Андрєєва й усіх інших письменників, що писали про  тюрми й каторгу, про  трагедію людей, вихоплених  із життя й відданих на  глум  і муки, мали менш-більш усталене поняття про  «чорного ворона» — як  про  атрибут всіх  «охранок» і їхніх  тюрем, як  про  супутника насильства й  смерті,  що   майже  став   містичною істотою, нарівні з відьмаками й  драконами,  —  чорним  хижаком, що   хапає й мчить людей на  шибеницю чи  розстріл, у прірву смерті. І знаменита пісня:

Чорний ворон, чорний ворон,

Що  ж ти в’єшся наді  мною?!.

хоч  і була  складена про  іншого ворона, але  для  багатьох  у всій  царській і не  царській Російській імперії звучала саме як  пісня про  того  «чорного ворона» тюремного. І коли її співали арештанти чи каторжники, то, мабуть, їм увижався в пісенному образі інший хижак, розгортаючись у всеобіймаюче, універсальне страхіття — колесате й крилате, когтисте й дзьобате, що заносить людину над прірвою й там видовбує їй очі, клює череп і пожирає гаряче серце. «Чорний ворон»... Але це опоетизований. А не опоетизований — це в уяві  всіх на  землі сущих, хто бачив його  й хто не бачив, — була  звичайна чорна халабуда на колесах. Отака собі собача будка. За часів  Леоніда Андрєєва це була чорна карета, везена кіньми. За  пізніших часів  розквіту цивілізації — така  сама  карета, але  вже  рухана автомотором, — чорна автомашина.

Таким уявляв «чорного ворона» й  Андрій. І таким уже й  знав його  раз  колись, побувавши в його  череві. За  часів ГПУ  це було звичайне вантажне авто  зі звичайною залізною будкою, в яку  напаковувано людей. В ній  було  заґратоване вікно, завішене ззовні чорною матерією. І нічого він  не уявляв  собою  особливого.  Навіть  було   прикро, що   така паскудна й прозаїчна коробка мала таку  легендарну славу.

Але на світі все міняється відповідно до епохи. Напевно, тепер і «чорний ворон» інший. Але  який?

Часто,  коли  вдень раптом гуділа   машина  в  тюремному подвір’ї або  вночі чути  було, як  машина в’їжджала й від’їжджала, в камері 49-й говорили здавленим голосом:

«Чорний  ворон!»

— Який він?  — питав Андрій.

Але  ніхто   не  знав точно, який  він.   Говорили  різне,  і саме  тому, що  говорили різне, не було  віри  в говорене й не було  цілісного образу. Який він  тепер — в епоху  не Леоніда Андрєєва й не ГПУ, а в епоху  Єжова, «наркома железного»?

Казали, що це жахлива чорна машина, обставлена багнетами, яка  мчить вулицями несамовито й виє, як сатана. Казали, що, саджаючи в неї, в’язням зав’язують очі.  Казали... Але  ніхто  з присутніх нічого не  знав точно, бо  ще  не  був  у ній, крім, хіба, Карапетьяна, але  веселий вірменин, поки був  у камері, нічого не  розповів на  цю  тему, а потім його забрали. Таким чином, було  багато домислів і нічого точно окресленого. Була  лише легенда. Знали лише всі  напевно, що  він  є й що  працює невтомно, безперервно, і що  так  називається «чорний ворон», навіть за офіційною термінологією.  Якось дивно чути це фантастичне ім’я, так би мовити, поетичний образ, легенду, замість натури, в епоху  оголеного реалізму, в епоху  розлегенднення всіх  легенд.

І ось  він  прилетів.

Одного дня   їх  — мешканців камери 49-ї   — забрали з камери. Таємничо звеліли всім  зібратися «з вещами» й вивели  до льоху невідомо для чого, тим  накрутивши нещасним людям нерви до крайньої межі. Тут люди просиділи півдня. Потім від  них   відокремили  п’ятьох і  лишили на  місці, а решту забрали й повели. Цебто 24 особи, а серед них  був й Андрій, їх вивели з льоху  й погнали швидким темпом («Давай-давай!») по темних і вогких коридорах підземелля. Біля якоїсь герметично закритої залізної брами їх вишикували по три  й наказали триматися «там»,  де вони зараз опиняться, тихо, під  страхом тяжкої кари. Після того  відчинили браму  —  перед ними  стояла  автомашина,  підведена задком щільно  впритул до  виходу.  То  була   вантажна машина  з халабудою, розмальованою  в  яскравий колір і пописаною якимись літерами. Андрій умудрився прочитати своїм бистрим  оком великий напис по  діагоналі — «ЦЕРАБКООП...» Точнісінько така  машина, якими возять хліб!

Їх  впускали у  відчинені залізні дверцята по  три, й  ті трійки щезали мовчки в мовчазному, темному череві «ЦЕРАБКООПу». Прийшла черга  до  Андрієвої трійки. Андрій перший здерся по відкидній драбині й ступив усередину. Це був  вузюсінький коридорчик, обабіч якого були  дверцята! Герметично закриті дверцята. Одні  з них відчинив оперативник, що  порядкував у коридорчику, й сказав — «Давай!»

Андрій втиснувся в  дверцята. То  була  манюсінька кабінка — такий собі  залізний мішок на  одну  людину.  Але їх туди  впхали трьох. Всередині було  прироблене сідальце, але  Андрій не  скористався з  права першості. Він  уступив місце Зарудному. Третім був  Голіят-Охріменко. Охріменко прийшов останній і не  влазив у кабінку, бо  це  було  проти всіх законів фізики. У такій манюсінькій клітинці Охріменко не  міг  би  вміститися як  слід  сам, а його  пхали третім.

— Лізь,  сволоч!  —  люто шипів  оперативник,  розсипаючись  прокльонами.  Охріменко  ліз,  здушуючи своїх товаришів, як  пресом, і  все  не  міг  влізти. Йому допоміг оперативник, втискаючи голіятське тіло  коліном. Втиснув. Закрив дверцята й клацнув замком. Готово!

Оце  й  він  — «чорний ворон». «Чорний ворон» без  легенди.

Ніяких вікон, навіть завішених чорним запиналом, і ніяких  щілин! Тільки вгорі  десь просочувалося потроху повітря. Андрій помацав рукою — то було прибито трохи  подірявленої бляхи в півдолоні завширшки, мов  тертушка. Дірочки були манюсінькі, та й ті зроблені не  просто, а якось так  навскоси, та  ще  й  прикриті дашком, мабуть, щоб  нічого не  було видно. Не  було  видно неба й взагалі світла, хоч назовні був сонячний день. Це  щоб  люди не милувалися небом (бо ж то «Воля!»)  та й щоб  не помічали часом бодай горішніх поверхів будинків і не  зорієнтувалися, куди  їх везуть.

Ось  він  тут увесь  геній епохи!