Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Це  було  приголомшуюче... Отак от їх і не  стало...

Камера сорок дев’ята лишилася прекрасного оповідача всесвітньої літератури й першорядного лікаря.

Всі  були  безмежно пригноблені й не  дивились один на одного — теорія професора Литвинова трагічно потерпіла крах. І всі, хто  мав  надію, як  і ті  нещасні, зів’яли, немов спаралізовані.

Давид сидів коло Андрія й тихо  гладив його  руку.

Ніхто не  проронив ні  слова, почувши трагічну звістку, лише Азік, сполотнівши, промовив:

— Цього не  може бути...

А Давид видушив з горла якось по-дитячому, з трагічним протестом:

— Ах, професоре,  професоре!.. — І сидів біля  Андрія, й тихо  гладив його  руку.  Горнувся до нього всією душею.

Теорія Литвинова й  Азікова карта були  биті, а  Андрій дістав ще  раз  підтвердження, що  поза тією  лінією, яку  він обрав і на  яку  поставив Давида, немає рятунку. Він  потис мовчки Давидову руку, немов хотів  повторити вже  сказане колись:  «Ліпше умерти раз,  умерти гордо,  з  незламаною душею, аніж  повзати на  колінах і вмерти двічі  — морально  й  фізично. Але  в першім варіанті ще  є шанс взагалі не вмерти».

— Давиде!  Ви  ще  маєте шанс... — прошепотів Андрій.

І хоч  він   не   скінчив  думки,  але   Давид  його  зрозумів  і сприйняв його  слова, як  і потиск руки, всією своєю фанатичною юнацькою душею, відповівши на  потиск гарячим потиском. Він  прийняв Андрієву філософію безповоротно. Якщо він  перед тим  почав був  вагатися від  тортур та  від постійних умовлянь Литвинова, то  тепер те  все  одвіялось, як  пушина від сильного подуву вітру.  І так  само одвіялися всі  найменші сумніви та  невільні шукання  компромісів  у Андрієвій душі.

У них  немає вибору. В кожного, хто хоче  зберегти свою душу й тим  перемогти, немає вибору. І не може бути ніяких компромісів.

Ребро погано заживало, в  грудях   грали пищики,  сила прибувала мляво, а Андрій вже  готувався душею до  нової тури  ходіння по модерному пеклу. Але його  ще не кликали, хоч кожної хвилі, без сумніву, могли покликати. В очікуванні нового виклику Андрій перебирав усі варіанти спротиву, готуючись до всіх можливих методів морального наступу на нього, до всіх можливих «матеріалів», зібраних проти нього, до  всіх  можливих доносів та свідчень. Не  все  ж триватиме биття,  прийде  час,  коли  його  торпедуватимуть різними «речовими доказами»,  «свідченнями  однодумців», навіть очними ставками. Він  уже  знав про  існування спеціальних штатних  так   званих  «очкарів», тобто підставних  свідків, які  виступають проти упертих і затятих «ворогів народу», даючи такі  свідчення, які  потрібні за  планом слідчих, щоб таким чином довести провину в’язня, а воднораз довести й уперту  його  «злісну»  боротьбу проти органів «пролетарського правосуддя» та  «революційної  охорони»,  за  що  належить подвійна кара.

Але  про  нього, мабуть, забули. Не  кликали. І те  сказати — в цьому кабінеті проходить безконечний потік людей, веремія, хаос, так  що  його  могли й забути.

Та  його  не  забули.

В дверях з’явилося четверо оперативників з брезентом.

Ніхто не  говорив на  «Ч»,  лише один сказав:

«Де   тут,  котрий  хворий?..  До   лікаря!»   —  і  всі   посміхнулись.

Звикли, очевидно, що  в таких випадках не  обходиться без  баталії, всі  четверо зайшли до камери й приступили до Андрія. Андрій ще  не  встиг зорієнтуватися, як  його  взяли за  руки й  за  ноги й  потягли в  коридор. Та  він  і  не  опирався. В коридорі його  поклали на  брезент і понесли, як  в лантуху, скалозублячи між  собою. Лежати було  страшенно незручно, брезент черкав об підлогу, крім того, від перегибу його  шарпнув страшенний біль, і Андрій, не  витримавши, закричав:

— Стійте, чортові сини! Я сам  піду.