Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Нічого, —  промовив  котрийсь  безобідно й  діловито, — лежи, який приткий! Ще  находишся, дурню!

Але  Андрій все  повторював  свою вимогу, лаючи своїх носіїв на  чому  світ.  Та  те не  допомагало.

— Нам приказано тебе  принести, — промовив той  самий  голос, —  значить, ми   должні принести,  лежи  й  не дригайся!

Але, знісши на  п’ятий поверх, вони все-таки його  пустили і він  пішов по  коридору власними ногами, а  оперативники йшли за  ним з  брезентом і спостерігали з  чисто спортивним інтересом — впаде чи  не  впаде?

Не  впав. Власними ногами зайшов у двері, на  які  йому показали, і опустився за  ними на  стілець, не  чекаючи запрошення, — тут  він  закашлявся, і, боячись, щоб  з  горла не пішла кров, задер лице вгору  й закривсь руками. Голова йшла обертом!

Хтось підійшов, взяв   за  волосся й  поклав його  голову на  бильце стільця, а тоді  підніс склянку до уст. Андрій звів голову — перед ним стояв кремезний чолов’яга в уніформі, в руках  тримав склянку, обмазану з одного краю кров’ю.

— Кінчаєшся? — промовив чолов’яга посміхнувшись. — Пий.

Андрій машинально взяв  склянку, надпив з неї  й, вертаючи склянку, побачив за  спиною кремезного чолов’яги свого слідчого Сергєєва.

— Ну-с, — сказав чолов’яга, — так  як же діла, товаришу Чумак, га?  Я бачу, що  ти  хочеш від  нас  здезертирувати до Адама. Хіба  тобі  так  тут погано?

— Добре, — сказав Андрій байдуже, так само машинально, як  перед тим  пив   воду.  Він  дивився на  Сергєєва й  чекав початку нової  чи,  вірніше,  продовження  старої комедії. Чолов’яга пішов зі склянкою до столу, а на його  місці стояв Сергєєв. Він  стояв і мовчки дивився в Андрієве обличчя з неозначеним виразом — не то іронічно, не то сумно. Стояв, заклавши руки за спину, й ворушив бровами.

— Ну  от, — промовив Сергєєв нарешті, — не  хотів  зі мною жити мирно — маєш тепер іншого слідчого. Прошу любить і жалувать. — І посміхнувся іронічно. — Аж  тепер ти  оціниш, кого ти  втратив у моїй особі. Ти  глянь, брат, якого тобі  чорта дали  замість мене!  — Засміявся. Постояв ще якусь мить, спостерігаючи, яке  враження справили його слова на  Андрія, й відійшов до вікна. Враження його  слова не  справили ніякого.

Сергєєв відійшов з-перед очей   до  вікна, і тоді  Андрій побачив, що  це  не  та кімната, де він  бував  раніше, а інша. А перевівши погляд до  столу, побачив, що  за  ним сидить людина  дійсно  відмінного  вигляду. Не   подібна, правда, до  чорта, але  могутньої будови, широкогруда  й  широкоплеча, з  кулачищами, мов   глечики, з  вольовим, твердим обличчям, з крилатими чорними бровами. Людина сиділа й дивилася мовчки на Андрія. Дивилася пильно енергійними карими очима, не  моргаючи. В тому  погляді Андрій відчув колосальну вольову силу, й по  ньому перебігла неприємна хвилька — не  острах, а така  собі  неприємна хвилька, щось подібне до безнадії, смутку чи  нудьги. А чолов’яга дивився й мовчав. І Сергєєв мовчав, дивився собі  у вікно.

Відчинилися двері, й увійшла Нечаєва. Та сама легендарна Нечаєва. Вона сьогодні була  якась печальна, надзвичайно бліда, з особливо виразними синцями під  очима, розсіяна. Так,  ніби мала на  душі   якесь тяжке горе, що   заступило їй  увесь   світ.   Дійшовши до  столу, Нечаєва обернулася й втупилася очима в  Андрія. Вона довго дивилася на  нього втомлено. Помалу втому заступала цікавість:

— Хто   це?   —  нерішуче спитала  вона  в  чолов’яги  за столом.

— Чумак же  знаменитий, — відповів за  нього Сергєєв.

— Чумак?! — здивувалась Нечаєва. Придивилась, мружачи очі, ніби короткозора. — А-а, дійсно... Гм...

Підійшла до  Андрія, постояла, подивилась ще, нічого не  сказала, вернулася до  столу, взяла цигарку, постукала мундштуком об ніготь розсіяно й закурила. Довго захлиналася  димом. Нарешті знизала плечем і пішла собі.  «Нудьгує руда  фурія».

— От  бачиш, — обернувся Сергєєв, — тебе  вже  добрі люди не  впізнають, а ти  ще  опираєшся. Ех ти...

Андрій  думав  про   Нечаєву,  і  йому  здавалося,  що   ті «люди» вже  самі  себе  не  впізнають. На  те скидається.

Після сказаної фрази Сергєєв пішов геть  теж.  А  проходячи повз  Андрія,  зробив  щось  на   зразок  реверансу, показуючи рукою до столу: