Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Ага!..

То було, як обухом по і так оглушених головах. Але ніхто не  засміявся.

«Чи  не  моя?!!  Чи  не  моя?!.»

А збоку біля  Андрія хтось  істеричним шепотом до свого сусіда:

— Отак... Отак беруть груди... дівочі голі  груди  у руку... отак! Відтягують, а тоді отак  б’ють  ребром долоні! «Признавайся, трам-трам-тарарам!..» А з сосків бризкає кров... — «Рубають банки», — рипить зубами другий. — «Признавайся!» — каже перший і, обхопивши голову руками в божевільному відчаї  чи люті, занурюється обличчям в ганчір’я на  підлозі, плечі його   ходять ходором.  Сусід   його   рипить зубами, й спльовує, і, зітхнувши, шепоче сам  до себе:

— І признається...

Цього всього не  можна й витерпіти, і люди ці всі давно були  б по  божевільнях, коли б не  одна  людська риса, і не взагалі  «людська»,  а  риса совєтської людини,  яка   давно навчилася до  всього ставитися  з  глумом, з  презирливою іронією, з  насмішкою. Ось  одного вкидають до  камери... Вкидають в повному розумінні цього слова, взявши за руки й за ноги, як колоду за сучки, бо він вже тими конечностями не  володіє, він  непритомний від побоїв. Вкинули, закрили двері  й пішли. Тиша. Людина лежить біля  дверей на цементовій підлозі пластом, нерухомо, горілиць, заплющивши очі й  тяжко дихаючи. З  уст  її  стікає смужка крові. Тиша. Аж ось  з  протилежного кутка камери хтось  питає тремтячим голосом, хтось  із друзів:

— Ну  що, Пилипе? Як  там?

Людина біля  дверей з мукою розкриває рота, ворушить губами і:

— Та...  кажуть... не  тільний, а телись!..

— А ти  ж?

— А...  я...  ка’у... «До  бугая  не  водили».

В камері сміх.

Коли б це  чули  слідчі  і всі  там  на  «олімпі», як  реагують на  їхню  «героїчну працю»!

Пізно, далеко за північ забрали й Андрія з «брехалівки».