Коли заходила довша пауза, не гримали засуви в коридорі, не гупали противні кроки, люди пробували дрімати, принаймні удавали, що дрімають. Тоді заходила зловісна, гнітюча тиша. Під час однієї такої паузи, коли здавалося, що вся камера справді поринула в бентежне, дрімливе забуття, раптом в коридорі задудніли кроки і голосно залунав дитячий плач — плач немовляти:
— Ува!.. Ува!.. Ува!..
Біля самісіньких дверей. Проходили мимо — тупотіли кроки — одні легкі, жіночі, другі тяжкі, солдатські.
В камері всі скинулись і завмерли. Широко витріщені дивилися один на одного, а тоді десь крізь стіну, намагались її проглянути, обличчя зблідли й витягнулись, вуха наставились на звук — не одному прийшло в голову страшне, приголомшуюче:
«Чи не моя?! Чи не моя?!»
А плач ішов, віддалявся по коридору:
— Ува... Ува... Ува...
Тиша. І раптом в тій тиші понурий, саркастичний голос десь з кутка, з людського звалища:
— Ага-а!!! Попався!.. Старий, злосний враг народа!
Ага!..
То було, як обухом по і так оглушених головах. Але ніхто не засміявся.
«Чи не моя?!! Чи не моя?!.»
А збоку біля Андрія хтось істеричним шепотом до свого сусіда:
— Отак... Отак беруть груди... дівочі голі груди у руку... отак! Відтягують, а тоді отак б’ють ребром долоні! «Признавайся, трам-трам-тарарам!..» А з сосків бризкає кров... — «Рубають банки», — рипить зубами другий. — «Признавайся!» — каже перший і, обхопивши голову руками в божевільному відчаї чи люті, занурюється обличчям в ганчір’я на підлозі, плечі його ходять ходором. Сусід його рипить зубами, й спльовує, і, зітхнувши, шепоче сам до себе:
— І признається...
Цього всього не можна й витерпіти, і люди ці всі давно були б по божевільнях, коли б не одна людська риса, і не взагалі «людська», а риса совєтської людини, яка давно навчилася до всього ставитися з глумом, з презирливою іронією, з насмішкою. Ось одного вкидають до камери... Вкидають в повному розумінні цього слова, взявши за руки й за ноги, як колоду за сучки, бо він вже тими конечностями не володіє, він непритомний від побоїв. Вкинули, закрили двері й пішли. Тиша. Людина лежить біля дверей на цементовій підлозі пластом, нерухомо, горілиць, заплющивши очі й тяжко дихаючи. З уст її стікає смужка крові. Тиша. Аж ось з протилежного кутка камери хтось питає тремтячим голосом, хтось із друзів:
— Ну що, Пилипе? Як там?
Людина біля дверей з мукою розкриває рота, ворушить губами і:
— Та... кажуть... не тільний, а телись!..
— А ти ж?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 59. Приємного читання.
TextBook