Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Знаю... — прошепотів наглядач, і  здавалося, що  по щоках йому перебігла хвиля морозу, на  очах  же  виступили сльози.

— Ну, нічого, — пожалів його  Андрій, — не  бійся, ми добрі  хлопці.

Таким чином Андрій ще  раз  переконався, яка  страшна сила закладена в  тій  проклятій  «вербовці», що  від  однієї думки про  неї  людина з хама  стає  янголом.

Наглядач старався чим  міг  допомогти 49-й камері — і чемною усмішкою, і зайвою пайкою хліба, й зайвим літром чаю, й довшою «оправкою». Словом, 49-та камера користувалася з деяких благ, обернувши отак  наглядача в «християнську віру». Краснояружський уже почав розробляти план, як  би  їм  обернути в  «християнську віру»  всіх  наглядачів  і всю   адміністрацію, маючи наочний  приклад  користі  від такого обернення.  Але  «обернений» наглядач одного дня щез  з  коридора... Скоро стало відомо, що  він  перевівся в інший коридор і є  лютим цербером. Таким чином Андрій дістав ще  одне, на  цей  раз  зовсім інше й  несподіване підтвердження, що  «вербовка» не  тільки здібна обернути хама в янгола, а й навпаки — обернути янгола в хама.  Та ж таки сама  «вербовка». Бо  ж  симпатичний наглядач перевівся в інший коридор і там  знову став  цербером тільки тому, що боявся тут влипнути в халепу за  зв’язок з арештантами, за чемне до них  ставлення та давання махорки, й сісти  разом із ними, — себто «завербуватися».

Краснояружський радив наказати цербера в той  спосіб, що  донести начальству про  недавній випадок. І з мотивів етичних, і з мотивів доцільності. Але Андрій запротестував. Суть  бо  не  в цім  цербері, адже  він  міг  бути  такою гарною людиною. Суть в іншому, і те «інше» є причиною, що кого  б не  призначили на  місце того  цербера, він  все  буде  таким самим хамом. Там  не  може бути  чемних і гарних людей, де неподільно панує жах  і проклята «вербовка».

На  додаток до всіх  бід і нещасть, до камери 49-ї  вкинулася  ще  одна  халепа.

Як не пильнували в’язні за гігієною, як не дбали вони за свою  шкіру, миючись по тричі  на день, все-таки на їх напали якісь паскудні чиряки. То й не чиряки були, то якісь химерні  болячки. Вони почали з’являтися на  кожному в’язневі по  одному, по  два, по  три, по  чотири, нагадуючи чиряки з гнійним стрижнем посередині. Вони не боліли, лише погано заживали, ятрились. І число їх з кожним днем прогресивно збільшувалося, доходячи вже  на  деяких особах до  десяти, до п’ятнадцяти. А потім число їх почало доходити до п’ятдесяти, а  то  й  до  ста  штук на  деяких. Рекорд же  встановив охотінспектор Іванов — на ньому число болячок за короткий час  почало доходити до  200  — до  двохсот!  — штук. Камера  мала жалюгідний вигляд — всі  її  мешканці нагадували прокажених, що  гнили живцем. І на  диво — Андрій  був винятком, він  не  мав  жодної болячки на  собі, шкіра його була  чиста, непошкоджена. З  цього всі  зробили висновок, що  ці  болячки не  заразні і що  вони не  від  інфекції, а  від розладу обміну речовин в організмі. Андрій найсвіжіший і тому стійкий. Почалась боротьба з лихом... Гай-гай, це страшенно  відносне поняття  «почалася боротьба». Почалися, власне, заяви з цього приводу черговим, але безрезультатно. Очевидно, вся  тюремна адміністрація вважала це в порядку речей, як  реальне здійснення  обіцянок  слідчих «погноїти живцем», і не  мала наміру втручатися.

Люди мучилися. І  не  так   фізично, як   мучилися морально — вони гнили живцем і нічим тому не могли запобігти. Та й фізично то все-таки була велика мука  — прилипати гнійними болячками до  підлоги. Найбільша ж  мука   була сидіти в  жахливій тісноті й  прилипати своїми болячками до  болячок сусідових. А були  ж  вони, як-не-як,  люди інтелігентні, що  так  любили Флобера й естетику. І не  можна розминутися. Найтрагічніше було  з Івановим... На  охотінспектора напала та погань мовби за спеціальними вказівками слідчого. Як  він  мучився!.. Вкритий болячками з  маківки до  п’ят, бідолашний Іванов не  міг  ані  сидіти, ані  лежати. Кінець-кінцем хтось  таки втрутився в справу, злякався, мабуть, що  люди справді погниють і ні  на  кому  буде  слідчим вести слідство.

Одного дня   їх  повели кудись на  оглядини — це  була тюремна  амбулаторія, в  якій в’язні, на  своє здивування, побачили чимало лікарів, якісь химерні станки, й операційні столи, і ще  якісь апарати. Там  їх понуро й без  жодних слів якісь  непривітні  суб’єкти в  білих   халатах  понамащували зеленою рідиною. То була  імітація йоду.  Після цієї  операції люди  поробилися строкатими й барвистими, як папуги, хоч користі від того  не  було  ніякої. З усього того  найсильніше враження на  людей (і  на  їхні  чиряки) справила наявність лікарів, викликавши якусь щемлячу, тоскну тривогу: якщо тут  так  багато лікарів і якщо їх так  тяжко (ба, неможливо взагалі) викликати  до  камери і, навпаки, тяжко (ба, неможливо!) добитися до них  по  допомогу, то   для   чого  ж вони  існують  тут! А існують же для чогось, як існують для чогось і всі ті їхні апарати, операційні столи та підозрілі різні  верстати. Щодо «зеленки» — так називалася зелена імітація йоду  — то від неї  не було  жодного ефекту, крім чисто декоративного. Болячки не тільки не заживали, а, здавалося, ще  більше ятрились, сходили мокротою і, тільки дозрівши до  положеної їм  природної межі, бралися струпом. Проте в’язні щодня добивалися «зеленки», і їм її давали в камеру пляшечку і квачик, і тут, під суворим наглядом коридорного, люди  намащували самі  себе й повертали пляшечку й квачик. З  того, що  та  пляшечка й  квачик мандрували до  суміжної камери, всі  зробили висновок, що  така  сама  біда  спіткала, мабуть, всю  тюрму.

Можливо, це  нещастя спричинило подію, яка  стрясла всіма  в’язнями в більшій мірі, аніж  їм би сказали, що сталася революція всесвітня: їх почали водити на прогулянку! Це щось неймовірне, неправдоподібне, але  факт — їх почали водити на  прогулянку. Одного дня   сорок дев’ятій камері звеліли одягтися й зібратися кудись. Потім їх повели в супроводі кількох вартових і чергового корпусу. Перш ніж  їх випустити з тюремних дверей, черговий корпусу з конячою щелепою в кількох понурих, презирливих словах (очевидно, він  не звик до функції лектора чи наставника) пояснив (не кажучи, куди   це  їх  ведуть), як  вони мусять триматися за дверима: ходити один за одним «в затилок», руки назад, не розглядатися, не говорити, ніяких взагалі звуків не видавати. Хто  це  порушить — всі  підуть  назад і вже  ніколи вдруге  не матимуть такого щастя. Це  була  прогулянкова конституція. Після цього двері  відчинили і вони вийшли на  цей  раз  не туди, куди   звикли  виходити з  тюремних дверей —  себто не  в управління, а на  внутрішнє тюремне подвір’я. Тільки це не точно. Вони йшли на тюремне подвір’я, а опинилися в тісній дощаній загорожі, що  була  зроблена в тім подвір’ї, притулена щільно до  тюремних дверей. Височенний  паркан  — три метри заввишки — оточував площину метрів п’ять в діаметрі й був він  так  щільно збитий, що  не було  в ньому ні  сучечка, ні  дірочки. А вгорі  до  паркану ще  й  було  прибито  дощаний дашок з нахилом всередину, так  що  в цілому ця  споруда нагадувала ярмаркову циркову халабуду. Нічого з  цієї   халабуди не  було  видно, крім малесенької латочки неба. Але  й за те спасибі! Це  все-таки чудесно. Повітря!

І латочка неба!

Заклавши  руки за  спину,  в’язні закружляли тісною черідкою, ступаючи слід  у слід.  Точнісінько, як  ті коні, що крутять молотарку. Площа була така  мала, що їх тридцятеро утворили суцільний ланцюжок, а ноги одного наступали на ноги другого. Посередині, являючи центр цієї  каруселі, як тресор, стояв один вартовий і пильнував за кожним рухом, особливо за  головами, а  також давав рукою знак «повернутись», на  який  ланцюжок крутився назад, потім знову вперед, потім назад. Другий вартовий стояв у дверях.

Люди жадібно дихали повітрям,  яке   проти камерного видавалося божественним нектаром, хоч і було  просякнуте запахом бензину, прілим каменем та сосновими дошками. Андрій уперто позирав скоса набоки і вгору, в надії  щось побачити — але  марно. Які  вже  були  високі мури тюрми, а  особливо управління, але  їх  не  було  видно за  дощаним парканом. О, ті, що робили цю «каруселю», знали, що й для чого  вони роблять!.. Інші взагалі боялися позирати, щоб  не скінчити прогулянку страшною карою, — ходили й дивилися на  п’яти переднього.

Після п’яти хвилин кружляння та  тупцяння в дощаній загорожі їх одвели назад.

Це  й  була  прогулянка. І яка  вона не  була  химерна та коротка, але  на  всіх  справила  велике враження.  Прогулянка!  Щось  небачене й  взагалі неприпустиме  (навіть теоретично) в  цій  тюрмі. Але  факт. А з  того, як  старанно збудовано халабуду, та з короткотривалості прогулянки люди зробили висновок, що таке  благо звалилося не на саму  їхню прокажену камеру, а на  всю  тюрму.

Ці  прогулянки  повторювалися  через кожних  три   дні. (Отже, три дні треба, щоб  прогулялася вся  тюрма! Можливо навіть обчислити приблизно, скільки ця  тюрма має  людей, якщо три  дні  поділити на  п’ять хвилин та  помножити на тридцятеро людей (більше,  як  тридцятеро, в  халабуду не влізе.) Це  буде  біля  10 тисяч!..

Все-таки дбають за людину.

«Людина — це найбільший капітал», — ствердив Краснояружський глибокодумно, нарешті повіривши в геніальний афоризм Сталіна.

І «нема худа без  добра». Бо  ж було  безсумнівним, що  не було  б болячок, не  було  б і прогулянок.

Та  арештантське життя, попри  всю   його статичність, повне різних несподіванок і  часом непередбачених радикальних змін.