Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Після того, як  йому   поставили  вимогу завербувати братів до  фабрикованої військової організації, підозріння до  них відпадає. То  тоді, значить...  Ах, як  це  боляче!  Невже вона могла втнути щось? Вона могла зробити  це  з  глупості, з наївності. Вона жінка... Вона могла стати жертвою провокації або  шантажу Сафигіна тощо. Адже  ж  вона секретар райвідділу НКВД.

На  душі  паскудно... Але що  ж, буває... Думав журливо й зітхав  — вона жінка. Хотів  викреслити її геть  з пам’яті, але не  міг.  Викреслював живосилом і — не  міг.  Бо  вірив і не вірив. Гарячково думав, передумував — вірив і не  вірив.

Може, вона має до нього якийсь жаль?  Може, помилилася в нападі вірності органам, в яких працює, і тепер уже немає вороття? Перестаралась, служачи вірою й правдою «урядові й партії»?.. Може... Все буває... Та тільки ж от не вміщається в серці, щоб  щось могла втнути його  Катерина...

Від  думок ломило  серце.  Потім  вир   думок  погасав  і приходила тиха  журба. Добре. Нехай. Він  уже  за всіх  покутуватиме. Він упреться і стоятиме до загину. А вони — нехай будуть  щасливі... Андрій вже  не  мечеться серцем, а лежить у забутті. Хтось ніжно грає  журну  сонату Бетховена, огортає жалем і мрією змучене серце.

«Ах, хто  ж то так  прекрасно грає?!»

Ніхто  не  грає.  Андрій розплющує  очі  й  дивиться  по камері. В  стіні   гудуть   вентилятори. Зарудний розповідає тихим голосом про  Петропавловську фортецю, в  якій він сидів, і всі  його  оповідання слухають, як  фантастичну казку.  Оповідання про  легендарну, овіяну жахливою славою, найстрашнішу в колишній царській імперії Петропавловську фортецю. І видається те оповідання в’язням тюрми країни соціалізму — найкращої в світі країни, що повстала на руїнах найреакційнішої імперії, — неправдоподібним... А Зарудний розповідає...  Вони сиділи в  казематі,  справжні  політичні в’язні, посаджені сатрапами Миколи Романова за супротив системі. Камери їхні  не  закривалися, й  вони ходили один до одного в гості, грали в шахи й преферанс, дискутували, писали книги, читали книги, дістаючи їх легально з  волі. Вони мали й бібліотеки. Вони не їли тюремних харчів, якщо не хотіли, а діставали харчі  з волі... Обід  приносив на замовлення наглядач з ресторану. Обід.  Чудесний людський обід. Вони мали побачення. Вони писали листи... Вони кричали на  тюремну  адміністрацію  й  лякали її  голодовками...  Їх тюремники боялися... А головне — обід!  Обід  можна було не  їсти  тюремний...

— А який був  обід?!

— Який був  обід?..

Краснояружський облизується. Всі просять описати обід. Зарудний описує обід... Шніцелі... Голубці або  пельмені... Солодке... Ні, це  неможливо! І це  неправдоподібно! Цього ніколи не  було.

— Не  може бути!  — каже Краснояружський,  не  втримавшись. — Не  може бути, бо  якби були  такі  тюрми, то всі  б з волі  пішли жити до  тюрми. Пішли б з ентузіазмом! Всі  б  пішли. І я  б  перший пішов!  На  все  життя. Й писав би  хвалебні оди  тим, хто  такі  тюрми для  нас  збудував би. Бо  це ж соціалізм! Ви брешете, товаришу доценте! Скажіть, що  ви  брешете.

Зарудний схиляє голову й каже, зітхнувши тихо:

— Так, друзі мої... я брешу. Хай це буде казка... Це казка, друзі  мої...

І марево зникає. Марево золотого Ельдорадо, ім’я якому Петропавловська фортеця,  зникає,  а  натомість  виступає дійсність  з  хмарами  роздушених блощиць  по   стінах,  із сопухом, із  звалищем  пітних тіл, з  нервовим тремтінням від  найменшого шереху за  дверима, з проклятим вовчком, з  розчавленим фізично  Андрієм, з  пекельним голодом, з вовчими вогниками в очах...

У камері весь  час рух. Менший вдень, більший вечорами й ночами. Когось беруть, когось приводять.

Приходько й  Литвинов,  попідписувавши «двохсотку», пішли на  трибунал. Тільки тепер виявилося,  що  вони по одному ділу.  Перед тим, як  іти  на  трибунал, їх гарненько поголили, звеліли причепуритись, а ще — перед тим, як йти на трибунал, їх викликав слідчий, був дуже чемний, напував їх молоком і частував цигарками,  та  все  попереджав, щоб вони ж трималися так, як  і на  допитах, і все  підтвердили, щоб   не  підвели. І їм  це  буде   зараховано,  їм  буде   легка кара, як  людям, що  довели свою лояльність, щиросердно розкаявшись та визнавши всі  свої  провини, — себто за  те, що  одразу й  так  легко «розкололись». Найбільше,  що  їм буде, запевняли радісно Приходько й  Литвинов, йдучи на трибунал, — їм дадуть  по п’ять років. Так  запевнив слідчий чесним словом.

Теорія Литвинова тріумфувала. Теорія про  те, що  ліпше  дістати п’ять років і вижити, аніж  бути  роздавленим  і загинути.

Виходячи й прощаючись, Литвинов гаряче тиснув усім руки, а особливо Давидові, й зі сльозами на  очах  шепотів:

— Ах, послухайте мене, юначе!  Ви  молодий, і мені вас шкода... Послухайте мене...

Вони пішли. Пішли на  трибунал, окрилені чесним словом  слідчого. Всі  були  певні, що  вони чисті, як  кришталь, і  бажали їм  щастя. І бажали їм  витривалості, перенести ті п’ять років, уготованих їм невідомо за що, і вернутися назад до  своїх  рідних, до  людей взагалі зі  своїм таким щирим і добрим серцем. Ніхто вже  їм не  клав на  карб, що  вони так ганебно «розкололися».

А надвечір... А надвечір повернувся інженер Ляшенко і приніс із «брехалівки» вістку, що  Приходька,  й   Литвинова,  й   цілу   групу   —  всю   їхню   « організацію » —  приречено  до   розстрілу  та що Литвинов умер  від розриву серця на  місці.