Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

«Помічник смерті», — промовив хтось  пригноблено, все ще  дивлячись на  «кормушку», не  ймучи собі  віри.

Всі  були  певні, що  Андріїв вчинок  дорого йому обійдеться, що  його   зараз заберуть з  камери і, якщо не  розстріляють зразу, то доб’ють, додавлять чобітьми.

Але  нічого не  сталося. Може, тому, що  лікар занадто мала фігура, а може, тому, що  слідчому не  входило в плани   добивати зараз Андрія, бо  він   йому потрібен,  бо  він був  величезним капіталом, на  якому слідчий мав  зробити кар’єру. Кара прийде, але згодом. Це буде занесено Андрієві в загальний рахунок, обтяжуючи протокол звинувачення реальним злочином. Далебі, слідчий тішиться з цієї  нагоди, десь  потираючи руки. Власне, такої думки був  Андрій і не хвилювався. Він дуже добре знав логіку цієї  костоправні, як знав і те, що  тут  лікарів у звичайному розумінні слова не існує. Це  лиш помічник слідчого: «Показанія давалі?»

Він хотів поділитися цими своїми думками з товаришами, але подумав і стримався. Навіщо? Після інциденту з лікарем ніхто  не  приходив тягти його  на  цундру, але  щось занадто часто хтось  підходив до дверей, і зазирав у вовчок, і слухав біля  дверей. Андрій міг  іти  на  парі, що  то  хтось  підходить спеціально дивитися та прислухатися до  нього. Може, навіть  слідчий. Може, начальник тюрми чи начальник групи. Хтось, хто хворобливо цікавиться, як почувається його  жертва.  Аж геть  вже  згодом, як  візити до  вовчка припинилися, Андрій тихо, знічев’я, так, щоб  розважити товаришів, ніби між  іншим, пильнуючи, щоб   не  пришили йому камерної агітації, розповів,  як  сім  років тому  десь... в  «румунській Сигуранці»...  «один божевільний  юнак»  змагався  з  лікпомом. Він  змагався взагалі тоді  з  цілим сонмом слідчих тієї  «Сигуранци», доводжений ними до  крайнього ступеня нервового напруження й  відчаю, розгадуючи тваринячим своїм інстинктом всі підступи своїх  мучителів. Він у боротьбі  за  своє існування викував свою думку, як  лезо  бритви, й  розпорював нею, як  хірург  ланцетом, всі  ходи  слідчих, зводячи всі  старання їхні  нанівець, глузуючи з них.  З тією його  аналітичною думкою, з тим  його  шаленим спротивом людини, що   боролася  за  життя  й  за  честь   свою  й  своїх ближніх, всі найгеніальніші слідчі, що  знали по кілька мов, не могли дати  ради. Ані залякування, ані моральні тортури, ані  провокації не  могли ані  притупити його  зброї, ані  зломити. І от  тоді  з’явився лікпом. Це  була  білява, мовчазна дівчина  з  великими,  ніби  трохи переляканими  очима,  в білосніжному халаті. Вона приходила щодня з скринькою, повною медикаментів, відкривала «кормушку» і, наливши якоїсь рідини в чарочку, простягала мовчки її юнакові. Вона тримала чарочку в ніжній дівочій руці  й промовляла тихим, непевним голосом:

— Бром.

В’язень потребував брому, бо бачив, що йде до божевілля від  пекельної  нервової  перенаснаги.  Але  він   помітив  за спиною дівчини, геть  далеко в коридорі, начальника відділу, що  пильно дивився в спину лікпома, а ще  помітив, що рука  в дівчини тремтить і що  очі її занадто печальні. Думка шалено трепетала, шукаючи виходу. Не  взяти не можна, бо доберуть іншого способу, взяти й випити — теж  не  можна, бо інстинкт бив на сполох, що в тій чарочці його  згуба.  Замах на його  інтелект, на його  розум. Тоді в’язень, усміхнувшись до дівчини, брав  чарочку й перехиляв її в рот, удаючи, що ковтнув. А  як  «кормушка» закривалася  й  печальні великі очі  зникали,  в’язень носив рідину в  роті  по  камері доти, доки не  переконувався, що  за  ним вже  ніхто  не  стежить, і потім виливав її в парашу. Після тієї рідини в роті  ще довго лишався паскудний, неприємний присмак. То був не бром. Власне, то  був  бром, але  з якоюсь підступною домішкою. Доводилось довго  полоскати рота, доки той присмак зникав. Так  повторювалося з дня  в день.  Іноді «кормушку» відкривав начальник групи й лагідно питав:

— Ну, як   справи, як   ви  почуваєтеся?  —  і  посміхався самими очима.

— Дякую, — відповідав в’язень чемно й теж  посміхався привітно. Минали  дні, і  «бром»  не  діяв.   Тоді   з’явилися цигарки. Власне, їх видавали й раніше весь  час, щодня по десять штук  — арештантська пайка. І були  вони досить добрі. Цигарки для  в’язня — то велика радість, то найдорожча річ  у світі.  Але  одного дня  ті  цигарки змінили трохи свій вигляд і смак. Зовні ніби було  все  в порядку, і треба було надзвичайної  чуйності й  пильності,  щоб   щось помітити. Але  арештант одразу помітив, що  щось негаразд. З одного боку  ті цигарки ніби були  трохи підмочені чимось масним, а тоді  просушені. В’язень дивився на  рудуваті підпливи й думав  про  печальні очі лікпома. «А може, то випадково, десь підмокли в скринях»? Припалив  обережно одну, набрав у рот  диму  й випустив. Паскудно. Нехай полежать. Чекав на кращі. Другого дня  цигарки дано   такі  самі, з  рудуватими підпливами.  Третього —  теж.   Тепер щодня  стали давати припсовані цигарки. Десь, видно, зіпсувалася ціла  фабрика. В’язень кришив цигарки дрібно й викидав геть  у парашу, а сам  курив «бички», які  випадково знаходив у вбиральні.

Але він  не тільки кришив цигарки й викидав до параші, а ще й просив щодня в чергового добавки цигарок, і їх йому давали з радістю, таких самих, з рудими підпливами.

А лікпом, не припиняючи своїх  візитів з чарочкою брому й  бачачи в’язня в доброму здоров’ї, вже  робила здивовані очі.

Кінчилось все  тим, що  старший слідчий, викликавши його  на допит, розкричався несамовито з невідомої причини й назвав його  «останньою сволоччю».

На  тлі  цієї   Андрієвої новели недавній візит   лікаря не потребував ні  для  кого коментарів з його  отим:

«Показанія давалі?»

Лише Азік  спитав знічев’я:

— Так  де ж це  було?  І хто  був  той  хитрий в’язень?

— Це   було   в  румунській Сигуранці,  а  в’язень —  був такий...

— А хіба  там  були  лікпоми?

— Напевно, були!  — ствердив Охріменко авторитетно і засміявся: — От  мерзавці! Фашистська сволота!

І Азік, і  всі  інші   прекрасно знали,  що   не  про   Сигуранцу мова, але  спробуй тут заперечити, що  Сигуранца не «фашистська  сволота». Всі  в душі  потішалися з Азіка  і на рахунок Сигуранци надавали смертоносних реплік, не  згадуючи й словом про  недавній візит  лікаря з його  «показанія давалі?», так, ніби й не  було  в природі.

Андрій мав  відпустку. Гримання засувів і біганина в коридорі його  не  обходили. Він  лежав цілісінькі дні  й  думав про  свою справу. Як  довго ще  ця  його  епопея триватиме? І що там роблять брати?.. І що там могла втнути Катерина?.. А може ж, то не Катерина? Та тільки ж... Раптом пригадував деякі подробиці, на  які  натякав слідчий, а потім Сафигін. Лише хтось  вхожий до  їхньої родини міг  знати про  ті подробиці — це  міг  бути  тільки хтось  свій! Тільки свій! І от...