Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Не  дають  заснути ані  вдень, ні вночі...

Його  напарники  грали меланхолійно в  карти  й  переживали пісню,  думали кожен  свою думу, ніхто   ані  говорив, ані  нічим іншим не  порушував  уваги. А  Чернуха, докінчивши журну  стрічку, затягуючи звук, як гудіння вітру в степу, замовкав, робив хід і починав знову:

Ой  умру я, мила, а ти будеш  жива,

Не  знатимеш, мила, де моя  могила...

Тихо, тільки гуде вітер  в степу. Вітер  в степу, в безмежжі, на безлюдді, вітер  людської туги й людського понурого плачу без сліз.  І це він, той вітер, говорить, вимовляє голосом тих, що  відходять у  невідоме, самі   нікому не  відомі, незнані, списані з життєвого реєстру:

А моя  могила край  синього моря,

Край синього моря  у чистому полі...

Чернуха. З  чорною душею, як  чорне його  замурзане й заросле обличчя, чорні його  жорстоко нахмурені волохаті брови. Як  же ж він  чудесно співає! Слухаючи його, Андрій зрозумів, що  ті варвари, які  ото  сидять біля  карт  і які  часом  так  демонстративно прилюдно лаються, під  тією  всією лайкою, під тим  усім брудом нестерпним мають свою душу, якусь надзвичайну, якої він  зовсім не  знає.

Підійшовши  одного разу   до  параші  й  зустрівшись з Андрієвим цікавим  поглядом,  Чернуха підморгнув йому вусом, подивився на лапті, що  правили Андрієві за постіль, і промовив з безподібним комізмом:

— Знаменито! Не  журись, брат.  Є такий анекдот, чи  ти знаєш? Одного дядька, що  «не любив випити», піп  налякав на проповіді, що він на тім світі питиме смолу. Ідучи в другу неділю до церкви, дядько маневрував повз шинок, а чортяка все  його  спокутував звернути й хильнути кварту. Та дядько згадав попові слова про  дьоготь. А тут поруч була  й крамниця, де  продавали дьоготь. Дядько зайшов до  крамниці, подивився на  діжку  з дьогтем, поторкав її носком чобота, а тоді  й  каже крамареві: «А  набери кварту!»   Той   набрав. Дядько видудлив її. Поплямкав. Обтер вуса й каже: «Нічого. Як  втягнутися, пить можна!»

Розповівши цей  досить широковідомий анекдот, Чернуха весело зареготався. А тоді  філософськи закінчив:

— Як  втягнутися, брат, то й тут жити можна! Та тільки, брат... міцна тюрма, та чорт  їй рад, га?!

Дійсно. І «можна», і «чорт  їй рад».  Люди живуть. Тільки живуть за  тим-таки принципом — «міцна тюрма, та  чорт їй рад».  Живуть з пекельною ненавистю в душі.  Але не  всі. Виявилося, що є оригінальні винятки з цього правила, що є люди, яких навіть Чернуха не  передбачав і не  мав  на  увазі, висловлюючи свою веселу сентенцію, підперту анекдотом. Виявилося, що  є люди, для  яких не  тільки «жити можна», а більше того  — яким навіть така  тюрма, навіть така  камера миліша за волю! Так-так! Серед мовчазної маси політичних сидить один чолов’яга — якийсь селянин чи ремісник з провінції. Він  сіренький, миршавий, з мишачою поведінкою, зовсім непоказний, але справив на Андрія убивче враження. І справив він  його  своїм тріумфальним, з самого дна  серця видобутим вигуком, якому навряд чи міг би дорівнятися по силі  вигук Колумбових матросів, що після довгих поневірянь і  мук  нарешті побачили землю, побачили тихе  пристановище: «Земля!!!»

Тримаючи  пайку  в  руці   після  вранішньої  «повєрки», сяючи всім  своїм обличчям, чоловік обвів  щасливим зором камеру й виголосив:

— Ну!  Оце  якби ще  сюди й  мою  стару  — і вже  б хоч  і до  самої смерті тут!  Годують!  Цукор дають!  Обід  і  все  як належить!.. І камера обратно ж тепла!.. Братця! Що чоловікові  ще  треба...

Дійсно.

Це  не  була  іронія. Це  не  був  шибеничний гумор. Це  не був глум.  Це  було  гаряче, з самого серця видобуте зітхання Колумбових матросів:

— Земл я!

Нарешті земля!

— На собез перейшов... Кугут! Ич... — промурмотів хтось в далекому кутку  серед кримінальних.