Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Перевиховався  гад!  —  шипів  котрийсь  з  тюремників.

Всю цю сцену спостерігала камера, спостерігала понуро, деякі зловтішно, але... що  камера могла тут  вдіяти. Проте могло статися так, що люди  раптом піддалися б божевільній, безтямній психозі і  тоді  б  було  натворено чимало «рикошету».  Це  відчували тюремники й  з усієї  сили намагалися пошвидше видертися з камери й виволокти Сашка.

В дверях Сашко, несений на руках, так  само, як і місяць тому, упирався в  двері  ногами й  руками, обриваючи собі нігті  на  пальцях, і шаленів від гніву  й розпачу.

Нарешті Сашко  притих, обм’як, бачачи, що   не  дасть ради, й крізь сльози крикнув у камеру:

— Прощавайте,  братці!.. Штурман!.. Я їм, гадам!..

Двері грюкнули.  Сашка  десь   поволокли  по  сходах, а разом з ним поволокли десь  і недоговорену фразу.

Отак-о...  На   одного  політичного  стало  більше.  На справжнього політичного, що  має  п’ятнадцятилітню щиру душу  й саме  тому  не  визнає компромісів.

Цієї ночі  Андрієві нічого не снилося. Бо він не спав. Він втратив здібність спати від того часу, як йому  приснився той химерний сон  та  після того  останнього побачення з  слідчим, коли він угледів жахливий документ з ім’ям Катерини. Кожної ночі, коли вщухав гамір  і камера засинала, він  отак лежав пластом і  дивився в  стелю, і  все  думав,  думав. Аж голова йому пухла   від  тих  понурих, а  часом божевільних дум.   Він   викохував свій   жорстокий план,  знову й  знову перевіряючи себе  й  своє сумління, і  з  кожним разом все більше стверджував своє моральне право саме  так  вчинити. Це  жорстоко, але  справедливо!  А головне — він  все  більше  діходив висновку, що  це  було  необхідністю. Так  треба. В ім’я  себе, в ім’я  братів, в ім’я  матері, в ім’я  товаришів  і друзів   — так  треба. Інакше тим  мукам не  буде  кінця, а  в справу буде  вплутано безліч дорогих йому людей. Зітхав, геть  все  скреслював і починав наново. І знову діходив до того   самого. Стомившись нарешті, засмучена його   душа, шукаючи забуття, мандрувала по  степах і гаях  його  рідної землі. Потім  все  те  щезало і  приходила знов  його   мука, його  понура, гірка  дума.  Від тієї  думи  йому вигорало серце й дерев’янів розум. Він  відчував, як  з нього щезає замріяна людина, а приходить хтось  черствий і жорстокий... Добре. Так  треба.

Так  і цієї  ночі.

Вранці йому було  сумно, ніби відчував розставання з цими ось  своїми товаришами, з  якими зжився і  з  якими здружився в цім  пеклі, — з штурманом, з Миколою, з Руденком. Якесь таке  вовче відчуття.

Після прогулянки, на якій він побачив багато снігу  (була зима, лютий місяць вже)  і на якій вони бачили якусь жіночу постать у вікні далекого корпусу лікарні, що  махала до них рукою з-за ґрат, Андрій повернувся до  камери ще  смутніший. В тім смутку він заходився вишивати портрет штурмана на  рушнику,  подарованому Гепнером.  Він   хотів   до  того подарунка докласти й  свій  — вишити йому пам’ятку, хай береже. Профіль нашкіпував професор Академії мистецтв, і по  тому  контурові Андрій вишивав нитками з розпущеної шкарпетки.  Він   вишивав  голкою, але   про   запас  тримав обсмалений і  загострений сірник з  заправленою ниткою. Портрет виходив гарний, дуже  подібний. Він  його  вишивав до обіду  й після обіду, як  замріяна дівчина. А коли портрет був  уже  майже закінчений,  до  камери увірвались начальник тюрми, начальник караулу й два  оперативники. Після шаленого  викрику  альбіноса  «Заключонниє!  Садітєсь!» вони кинулися прожогом до  Андрія. Андрій встиг сховати рушник і увіткнути голку в щілину підлоги, висмикнувши геть  нитку. Одначе альбінос побачив кінчик рушника, й висмикнув його,  й  розчепірив перед очима.  Вони  довго дивились на  портрет штурмана, зачудовані, й  тоді  карнач звернувся до Андрія:

— Це  ви  малювали?

— Гм... Т-так...

— Олівець!

— Будь  ласка, — Андрій подав кілька обсмалених сірників, теж  приготованих на  цей  випадок, і навіть показав, як  ті сірники гарно пишуть.

— Гм... Гм... І вишивали теж  ви?

— Так.

— Голку!

Андрій подав сірник з заправленою ниткою.

— Я сказав голку! — визвірився карнач.