Не приймаю! — і розсипався лайкою. — Де твоя одежа?
Андрій махнув рукою байдуже, мовляв, чортма.
— Не приймаю! Знайдіть йому щось, чорт би вас побрав! — зарепетував сержант на тюремників.
Бігали, «шукали», але замість одежі вийшов сам начальник тюрми — альбінос:
— Бери так! Чорт його не візьме. Під мою відповідальність бери!
Сержант побурчав і відчинив дверцята «чорного ворона». Посадив Андрія в першу кабінку й сам десь пішов. Час плинув. Очевидно, машина була порожня, ніде ні звуку в ній. Машина стояла, не рухалась. Когось ще ждали. Спочатку Андрій не помічав холоду, сидів занурений у свої думи, а потім почав мерзнути. Та не від холоду йому нетерпеливилось, а від бажання їхати, швидше їхати, щоб покласти всьому край. Він належав до тих, що, раз щось вирішивши, йдуть до мети неухильно. Пекельний план, що визрів в його серці, розсаджував йому череп. Чого він стоїть, цей проклятий «чорний ворон»?!
Чути було, як біля машини хтось ходить сюди й туди, на одному місці, рипить сніг. Андрій почав барабанити в зовнішню стінку.
Кроки зупинились, і понурий голос буркнув:
— Чого барабаниш?!
Це був не сержантів голос, це, мабуть, був його помічник.
— Замерзаю! — крикнув Андрій. — Або вези вже, або...
Замерзну!!! Чуєш?
Пауза.
— Ну й замерзай, — була нарешті байдужа відповідь. Потім голос зітхнув і додав: — Замерзнеш — для тебе ж буде краще, дурний.
Минуло ще багато часу. Нарешті почулись голоси — жі ноч і! Ведуть до машини жінок. Ось вони близько, щось говорять з оперативниками, котрась жартує, їй відповідають, теж жартуючи, чемно. «Куди?» — питає перша, входячи в коридорчик машини. «Сюди, сюди», — каже мужський голос, відкриваються в темряві дверцята, й до Андрія впихають якусь жінку. Андрій хотів кашлянути або просто сказати, що це помилка, але стримався. Нехай. Жінку втиснуто до нього й замкнуто. Потім в другу кабіну... В дальшу... Напакували. Загудів мотор, і машина рушила. «Давай, давай!». То машина стояла, а то гарячково заспішила.
В першу мить не сталося нічого, бо жінка не зорієнтувалася, помилково впихнута в кабінку до мужчини, але це було мить. Андрій відчував її тіло на собі — вона була щупленька, маленька, торкнув рукою за руку, прошепотівши:
«Спокійно», — жінка скинулася перелякано.
— Тихо, — прошепотів Андрій. — Не бійтесь... — Посміхнувся: — Навіть коли б нам було по сімнадцять років, то й тоді в цій ситуації...
Але він не договорив — те, що він узяв за жінку, зойкнуло здавленим дівочим голосом і припало до нього:
— О Боже!!! Ой Боже!!! Андрію?! Андрієчку!.. Ти?! Господи!..
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 56. Приємного читання.
TextBook