Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Не   трогать!  То,  брат, «парень на   большой!»  А  не якийсь лягавий інтелігентик.

Андрій посміхнувся. Посміхнувся  з  того, що  цей   світ «соціально близьких», далебі, еволюціонує. І еволюціонує зовсім в  не  бажаному для  слідчих напрямку.  Він  вже  не ненавидить політичних «контриків» взагалі, а диференціює їх і має  сентимент до  певної категорії. Має сентимент до солідних і  рішучих людей,  вроді   терористів,  не  міняючи свого  презирства  і  зневаги  до  «лягавих  інтелігентиків». Знамените. І Андрій в думках іронізував зі слідчого, що  він так  прорахувався та  що  не  знає, які  процеси відбуваються в  людських масах. Воістину, «биття визначає  свідомість!» Реконструкція людських душ під тиском биття відбувається повною парою.

Судячи зі здивованих поглядів мовчазної групи погноблених людей, що  сиділи в два  ряди посередині, для  Андрія таки була тут приготована гірка  «пілюля». Але минула. Йому дали  спокій.

Становище його  було  дуже  кепське тим, що  він  не  мав абсолютно ніяких речей, нічого такого, щоб  підстелити на цементову,  мокру  підлогу й  більш-менш  вигідно сидіти, не  кажучи вже  лежати. В тих, що  сиділи посередині, були якісь клунки, але  він  не  хотів  нічого ні  в кого просити, бо просити — це  не  в його  натурі. Визволив його  той  самий староста. Підходячи до параші, він звернув увагу, що Андрій сидить навпочіпки і що не має  нічого, ще й напівголий. Вернувшись в глиб  камери, він  там  мовчки щось понишпорив, а тоді  приніс і дав  Андрієві три  мотузяних лапті.

— Оце, брат, таке  діло.  Поклади їх і сідай. Дуже  добре, як  нема ліпшого.

Крім  того,  староста звелів усьому рядові здати трохи вправо,  таким  чином  звільнивши  трохи місця  подалі від параші.

— Оце  сиди тут і ні  з місця. Не  присувайся до  параші, будь  вона проклята.

Така увага  була  особливо зворушлива, тим  більше що вона була  з боку  кримінального, якому напевно було  наказано тримати всіх  «ворогів народу» в «єжових рукавицях».

Три  мотузяних лапті  були  для Андрія справжнім щастям, вони розв’язували проблему взаємин з цементовою вогкою підлогою. На цих лаптях було дуже зручно сидіти. І особливо зручно тому, що  це  були  не  просто лапті, а  живий доказ, що  в  арештантській  суспільній ієрархії зовсім не  все  так гаразд, як  думають слідчі. І на  тому  доказові Андрій почувався непогано. Коли йому треба було  лягти, він  клав один лапоть під  плечі, другий під  стегно, третій під  коліно і на цих трьох точках опертя досить вигідно вкладався боком. Під голову він  клав свою торбинку й кулак. Повний комфорт. В такій позі  він  засинав і майже ніколи не  сповзав зі своїх точок опертя. А коли під  час  глибокого сну  лапоть сам  вимандровував з-під стегна або  з-під колін і холодна підлога бентежила його  сон, він намацував утікача, й повертав його на  своє місце, й  далі  засинав сном праведника. Якщо сон арештанта, приреченого на  тяжку покуту «ворога народу», можна назвати сном праведника.

Ця   камера називалася  «штрафною». А  називалася вона  так  тому, що  до  неї  вкидано всіх  політичних в’язнів за дрібні провини  (як-от  порушення режиму, користування забороненими речами або  й  просто упертість у взаєминах із слідчими та з тюремною адміністрацією). Це був окремий вигляд репресії — створення нестерпно тяжких умов  для людини. І призначена ця  камера була  для  такого ґатунку політичних. Роль кримінальних тут була  нібито така  сама, як  роль  цементової підлоги, роль  брудних і холодних мурів без  єдиного  віконечка,  брудного й  задушливого повітря, тьмяної лампочки в стелі, вологи, насиченої бактеріями цвілі й  всіма іншими бактеріями. Для  кримінальних такі  умови зовсім не  були  тяжкими, бо ж відомо, що  від самої зустрічі з цими людьми здихають всі  бактерії, а не  навпаки.

Анекдот про  те, як  замерзлого безпритульного палили в крематорії, коли по двох  годинах палення відкрили нарешті  дверцята печі, а  він  звідти вигукнув: «Закрий,  халява, сквозить!» — це  безподібний анекдот. Саме він  відображає факт, що  ця  публіка і в пеклі почувається, як  вдома. Чого не  можна сказати про   всіх  інших, вкинених  сюди, як   в логовище тигрят більшого й  меншого калібру. Проте для тих, що  перетерпіли слідство на  Раднаркомівській, тут теж не  було  нічого особливо страшного. Ну, там  когось побито, когось обібрано до  ниточки, якщо не  зумів  поладити з тими «тигрятами», когось притоптано. Але все  те дрібниці. Взагалі ж  тут  жити було  можна навіть краще, аніж  в  знаменитих  «брехалівках». Тим  більше  що   «тигрята»  тільки гарчали страшно, в дійсності ж були  зовсім далекі від думки улаштовувати якісь  екзекуції ради   екзекуцій. Інша  справа  — тяжке повітря, вічна півтемрява, ревматична ломота в костях від цементової підлоги й вогких мурів, атмосфера глибокої, герметично закритої могили.

Але  слідчий прорахувався. Життя в «штрафній» камері було  тяжке, дуже  тяжке порівняно з  12  камерою, та  тільки  ж...  Це  було  ще  одним доказом безмежної живучості й незнищимості людини. Камера жила. Жила таким же життям, як  і камера 12,  як  і всі  камери й всі  тюрми. Те  життя де в чому  різнилося від  інших, але  в основному воно було те саме, бо  в основному й люди були  ті самі  — вони мали живу  людську душу, справжню душу, що навіть нашарована жахливим шаром фізичного й морального бруду, все  підіймалася, як  фенікс з попелу, й поривалася втекти звідси. І в тому  прагненні люди творили ілюзію життя тими ж методами, що  й інші.

Поки людська саламаха камери ч. 3 була  нездиференційованою, вона видавалася суцільною сіризною, безбарвною, в одній частині ворохобною і по-блатняцьки галасливою, а в другій погнобленою й мовчазною масою. Але помалу, в міру  ознайомлення, та саламаха почала диференціюватись, і  Андрій побачив цілу  низку цікавих і оригінальних типів. Навіть дуже цікавих. От Чернуха. Лежачи на трьох  лаптях і занурений у свої  тяжкі думи, Андрій раптом почув пісню. Прекрасний,  чистий баритон заспівав на  повен голос, з глибокою внутрішньою експресією:

Ой  не шуми, луже, зелений байраче!

Не  плач, не журися, молодий козаче...

Він співав з усіх грудей, так, як на концерті. Здивований Андрій підвів голову — хто співає?! — і побачив в кінці камери юрбу  кримінальних, що сиділи кружком і меланхолійно  грали в  карти. Один з  них  — вусатий, широкогрудий, чорнобровий, подібний до  шевця, сидячи найвище, як  на троні, тримав перед очима розгорнуті віялом карти, дивився в них  і співав.

Загриміли засуви, але  ніхто  не  звернув на  те уваги.

Наглядач відчинив двері  і крикнув: «Одставіть пєсні!», але  староста обклав його   такою динамічною лайкою, що наглядач не  знайшов нічого ліпшого, як  зачинити двері  й не  заважати.

— Чернуха,  давай  далі!  —  звелів староста,  і  Чернуха «давав  далі».  Він  розгойдував задумано пісню:

Ой  не сам  я плачу, плачуть карі  очі,