Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Забудь!

Забудь  мене!..

В грудях  йому закипали сльози, закипав гнів, страшний, пекельний гнів.

А  ввечері прийшло  два  оперативники  і  його забрали теж.

Закипілі сльози стояли йому в серці каменем. І той  камінь  був розпечений, як залізо в батьківському горні, добіла. Може, тому   Андрія посадили  в  темну шафу,  в  холодний собачник, щоб  прочах. Це  його  будуть, значить, везти на допит, якщо посадили в шафу, в холодну й темну коробку в підвальній частині тюрми, біля  виходу. Але йому не  було холодно. Весь, виношений за  довгі  дні  і ночі, план контрудару  встав  перед ним, розгорнувся на  всю  широчінь і на всю  глибінь, освітлений прожектором гарячкової думи, що запрацювала з гуготом. Жорстокий план.

Забудь мене!..

Забудь мене...

З шафи його  забрали й вивели на  подвір’я — там  стояв «чорний ворон», було  багато снігу, було  холодно.

— Ей!  —  гукнув сержант  від  «чорного ворона»,  коли Андрія підвели. — Ей!

Він звернув увагу, що Андрій напівголий, в самих рубцях і без  шапки.

— Ей-ей! Та він голий! Кого ви мені  даєте?!  Щоб замерз?!

Не  приймаю! — і розсипався лайкою. — Де  твоя  одежа?

Андрій махнув рукою байдуже, мовляв, чортма.

— Не  приймаю!  Знайдіть йому щось, чорт   би  вас  побрав! — зарепетував сержант на  тюремників.

Бігали, «шукали», але замість одежі  вийшов сам  начальник тюрми — альбінос:

— Бери так!  Чорт  його  не   візьме.  Під   мою   відповідальність бери!

Сержант побурчав і відчинив дверцята «чорного ворона». Посадив Андрія в першу кабінку й сам десь пішов. Час  плинув.  Очевидно, машина була  порожня, ніде  ні  звуку  в ній. Машина стояла, не  рухалась. Когось ще  ждали. Спочатку Андрій не  помічав холоду, сидів занурений у свої  думи, а потім почав мерзнути. Та  не  від  холоду йому нетерпеливилось, а від  бажання їхати, швидше їхати, щоб  покласти всьому край. Він  належав до тих, що, раз щось вирішивши, йдуть   до  мети неухильно. Пекельний  план,  що   визрів  в його   серці, розсаджував йому череп. Чого він  стоїть, цей проклятий «чорний ворон»?!

Чути  було, як  біля  машини хтось  ходить сюди й  туди, на  одному місці, рипить сніг.  Андрій почав барабанити в зовнішню стінку.

Кроки зупинились, і понурий голос буркнув:

— Чого барабаниш?!