У тижні сім днів, і треба кожного дня попити, постелитись і лягти — самому. А тепер таких тижнів у місяці чотири... В камері з них сміялись, а тоді вже й гнівались і просили Чернуху «заглушити». І єдиний Чернуха міг перемогти цю їхню химерну пісню.
Деталь по деталі, риска по рисці — Андрій помалу, на своє здивування, устійнив, що за характером інкримінованих «злочинців» ця вся ворохобна орда зовсім не така, як він думав, зовсім не та, за яку він її брав. Всі вони сюди привезені «на переслідство», і дехто вже дістав замість колишньої кримінальної статті вже статтю політичну. Так що це не кримінальні у власному розумінні слова, а оригінальний, мішаний тип в’язня — отак він кримінальний, а отак — політичний, «ворог народу». Це особливо пригнічувало недавніх «соціально близьких». До таких належав і Чернуха.
Камера ч. 3 різнилася від 12-ї і від трійників тією найприкрішою деталлю, що з неї не водили на прогулянку. Взагалі нікуди не водили, тільки «на оправку». Всю решту часу люди перебували в замкненім приміщенні, не бачачи денного світла, так що ніхто ніколи не знав напевно, яка пора дня за мурами. Час видавання обіду, вечері та вкладання спати ще нічого не говорив, бо не завжди було дотримувано точно регламенту, це всі знали. Так що, коли раз їх якось опівночі підняли й погнали до лазні — всі були страшенно здивовані, що надворі був ясний день. Одначе таке щастя — вирватися на повітря — з ними сталося лише один раз, та й то замість того, щоб радіти, кілька людей знепритомніло на свіжому повітрі. Дбаючи за їхнє здоров’я, їх більше навіть до лазні не водили.
Другою прикрою подробицею камери ч. 3 була відсутність рур парового опалення. Так що телеграф не працював і Андрій почував себе відрізаним від усього світу. Спроба ж достукатися через мури скінчилася нічим — чи занадто товстими ті мури були, а чи нікого там за тими мурами не було. Повна ізоляція.
Одного дня до камери вкинуто нову людину. Це був середнього зросту, похмурий парубійко, напівселянського, напівміського блатняцького типу.
Вштовхнутий у двері, він обіперся об одвірок плечем і стояв, як зацькований вовк, бігаючи бистрими маленькими очима по всій камері. Мовчав. Зайняв місце біля параші, обережно сів і так само, як і перше, пас настороженими очима за оточенням. Мовчав. Ніхто на нього не звернув уваги. В усій камері, мабуть, тільки Андрій звернув на нього увагу, гість помітив це, одвернувся й намагався не показувати обличчя анфас.
Нічим він не був показний, був вовкуватий, цей парубійко, цурався навіть зустрічатися поглядом, одначе Андрій увесь час пильно придивлявся до нього, так, ніби відчував, що він досить міцно увійде в його арештантську епопею. Чим більше дивився, тим більше переконувався, що це селюк, затурканий селюк. Називався він Санько Печенізьки й, що прозрадив черговий корпусу увечері на перевірці.
На другий день після появи цього вовкуватого Санька раним-рано в камері зчинилась велика буча. Всі посхоплювались від несамовитого крику й метушні. Когось били. Когось убивали. Весь кримінальний ворохобний мурашник збився в клубок, лементуючи й хекаючи над чимось, що увивалося межи ними, взяте на розтерзання. Андрій помітив Санькове скривавлене обличчя й шпарко схопився. Миттю зорієнтувавшись, Андрій взнав, що то убивають Санька за вкрадену пайку. Всі «цивільні» перелякано тиснулись на боки, боючись потрапити під гарячу руку, ніхто не боронив. І було безглуздям боронити того, хто порушив серед кримінальних залізне правило співжиття, посягнувши на чуже. Це Андрій знав. Але він мав трохи інші погляди на речі, наприклад, вважав, що пайка хліба — то занадто дешева ціна за життя, хоч би навіть і такого Санька. Гримнувши на всі легені, він впав у самісіньке пекло й припинив самосуд. То було не легко. Йому теж підставили пару «ліхтарів», але він все-таки визволив бідолашного хлопчину, що вже навіть не боронився, а, закривши засліплене кров’ю обличчя ліктями, літав у повітрі під ударами з одного боку на другий. Може, Андріїв авторитет, може, його сила, від якої «агресори» розліталися на всі боки, може, його голос, а може, все разом так вплинуло, але мурашник розпався. Буря помалу ущухла. Андрій віддав покривдженому свою пайку хліба й взяв Санька під свою опіку.
Так Андрій урятував Санькове життя, й Санько це належно оцінив. Він мовчки, без зайвих слів підкорився Андрієві й прив’язався до нього. І був він вірний, як пес. Говорив мало, лише дивився, питаючи очима, чи він не хотів би, щоб Санько щось для нього зробив. Андрій нічого не хотів, натомість пайку, яку раніше віддавав Павлюкові, він тепер ділив надвоє, віддаючи половину виголодженому Санькові. З вдячності Санько допомагав Андрієві, коли була його черга, замітати, носити парашу, отримував для нього хліб і баланду — хоч то було тільки простягти руку й передати, але все ж таки якась послуга, — і взагалі старався бодай у дрібницях віддячитись, і смішно було на нього дивитися, коли він ті дрібниці робив, — сам понурий, вовкуватий, вуглуватий, і ті всі послуги він робив вовкувато, вуглувато. При всьому тому на розмови Санько не давався. Тільки й узнав Андрій, з кількох уривчастих фраз, що Санько — політичний. Раніш був кримінальний, був на Колимі. А тепер політичний. За терор. Ось він справжній терорист!
Та ближче познайомитися з Саньком Андрієві належалось ще попереду. А тим часом вони лежали поруч в проклятій штрафній камері й нудились. Андрієвого шефства вистачало, щоб до Санька більше з кримінальних ніхто не чіплявся. Андрій тільки попередив, сміючись, Санька, щоб він більше не стрибав у шкоду, і Санько щиро пообіцяв.
Ще з короткої репліки Андрій взнав, що Санько — син розкуркулених батьків, висланий разом з ними хлоп’ям на далеку Печору. І все. Відчувалося, що цей Санько має надзвичайну біографію, коли після розкуркулення й заслання опинився знову на Україні та ще й в ролі терориста, але як його випитаєш, коли він такий вовкуватий і мовчазний, як камінь. Треба ключа сильнішого, ніж випадкове визволення від смерті. Такими ключами такі душі не відмикаються.
Хтозна-який то вже був день, як довго вони сиділи в цій камері. Якщо судити з ревматичної ломоти в костях та з брудно-сірого кольору шкіри — то довго. Сиділи й не чекали ніяких змін. Здавалося, що все так буде безконечно. Але в цім світі зміни приходять незвідано, раптово, як революції, події спадають, як спадають з неба метеорити, в найнесподіваніший момент. І кожен якоїсь такої події спершу сподівався кожного дня, яка вирве його з цього льоху, щоб уже більше в нього не повертатися. Та час плинув, сподіванки не здійснювались, і тоді приходила байдужість, люди махали рукою — нехай ті події як собі знають, Аллах з ними.
Якось до Андрія з Павлюком і Саньком підійшов Чернуха й, сівши біля них, довго сидів і зітхав. Курив. Щось думав понуро. Андрій попросив його щось заспівати, але Чернуха «не мав настрою». І чим Андрій більше просив, тим Чернуха був упертіший. А як Андрій перестав просити, тоді Чернуха раптом заспівав. Він співав для себе. Він співав тихенько для себе.
Забудь мене, мене забудь...
Як ще колись жевріла грудь,
Як серце рвалося кудись —
Ми розійшлись.
Він співав тихенько, поклавши голову на руки, згорнені на колінах:
Тобі зозуля навесні
Кувала щастя,
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 54. Приємного читання.
TextBook