Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Іщук сказав і де.  Він  швиденько побіг до  свого місця, подлубався в  підлозі й, витягши зі  щілини одточену залізячку, подав її карначеві. Начальство стовпилося біля  того ножика, ахкало, цмокало, похитувало головами й заходилося з обурення й дива  так, ніби вони знайшли не  якусь мізерну  залізячку, а щонайменше тяжкий кулемет, яким можна перекинути тюрму й всю  совєтську систему.

— Це  ваш  ножик? — спитав карнач Андрія.

— Мій.

— Добре. Зберіться з речами... Вам, я бачу, занадто добре в цій  камері сидіти.

Андрій зібрався «з речами», взяв  свою незмінну й єдину торбиночку,  зроблену з  майки, потис товаришам руки й пішов. До  камери весело помахав рукою: «Пока,  пока...» Камера  його  проводжала  підбадьорливими  посмішками, поглядами співчуття, тихенькими помахами рук, зітханнями: «От.  Двадцять діб карцеру!»

Але  Андрія не  вкинуто до  карцеру. Його звели вниз і впхнули в іншу  камеру. Це  була  так  звана «штрафна камера» ч. 3.

Вогка цементова підлога, півморок, тьмяна електрична лампка в стелі, брак будь-яких вікон і повнісінько півголих людей в  лахмітті — це  перше, що  кинулося в  очі.  Постоявши біля   дверей, не  чекаючи запрошення,  почав розташовуватись біля  параші, як  вдома. Це  його  законне місце. Підлога, як  звичайно, була  мокра, й на  неї  не  можна було сісти, але  то нічого. Сів  навпочіпки і, так  розташувавшись, почав розглядатись.

Враження — що  він  опустився з  верхів   людського суспільства в  самісінькі його   низи. Який контраст!  В  12-й камері — переважно високоосвічена, інтелігентна публіка, а  ті, що   й  не  мали високої  освіти —  вірмени,  перси та греки, — були  все-таки людьми поважними, статечними. А  тут  — основна маса, це  кримінальний елемент, злодіїрецидивісти, урки-професіонали.  Це  чути  було  з  мови, з поведінки, з несамовитої блатняцької матюкні. Вони лежали й сиділи попід стінами на купах  «барахла», грали з азартом в карти на речі, на пайки хліба, на «баланду» (завтрашню, післязавтрашню й на тиждень наперед), несамовито сварились, розсипаючись істерикою, і здавалось, що ось-ось почнеться бійка. Посередині сиділо на  підлозі (на  речах) два  ряди не блатняцької  публіки, вони  щулились мовчки,  нишкли, не подавали голосу. Вони сиділи нерухомо, похнюпившись, сиділи щільною лавою і були  ніби острів на  розбурханому морі, розділяючи те море навпіл. Море вирувало.

Дивлячись на нього, на те ворохобне товариство і на саму камеру, що  була  темним, вогким льохом, Андрій розумів, для чого  його  сюди вкинуто, й іронізував з того.  Це  давня й добре йому відома метода слідчих ще ГПУ, а тепер і НКВД, знущання над непокірними — вкидання політичного в’язня до камери «соціально близьких», тобто до кримінальних, що всією душею ненавиділи інтелігенцію, політичних в’язнів, вбачаючи в них  не тільки ворогів совєтської влади, а й своїх власних, через яких, мовляв, їм так  погано живеться на  білому  світі.  Вони так  навчені. Дике явище, але  реальне — в арештантському світі  все  стояло догори ногами. Цей світ, як  і  кожен, був  поділений надвоє —  на  привілейованих, тобто на  верхи, і на  упосліджених, тобто низи.  Тільки тут верхами були  кримінальні злочинці й душогуби, соціальні покидьки, трактовані владою як  «соціально близькі», лиш «трішечки зіпсовані», низами  ж  була  вся  решта — вчені, професори, інженери, взагалі все, що  інтелектуально розвинене, здібне мислити, здібне до  творчості й  політичної акції, злочин яких в  тім  і полягав, що  вони ставилися до існуючого порядку речей критично  й  прагнули,  бодай в думках, до  його  удосконалення або  зміни. Ці  «низи» були сліпо ненавиджені  «верхами», й  цим останнім дано  право безкарно над  першими верховодити, знущатися над  ними, топтатись по  них, розпоряджатись їхнім   майном і  навіть життям. Щоб створити для  політичного нестерпні умови в і так  тяжких тюремних або  концтаборових умовах, його кидали до  кримінальних, до  арештантської «аристократії». Андрій вже  колись проходив цю  школу і тепер ждав, що  з того  буде.  Ждав брутальної агресії ворохобної орди проти себе.

Але, на  диво, ніякої агресії не  було.  Лише один з  тієї братії   — він  же  староста камери — підійшов до  Андрія й попросив закурити, пильно його  оглядаючи. Оглядини справили на  нього, очевидно, солідне враження, він  поблукав очима по Андрієвих біцепсах, по голих  грудях  і по всій  його дебелій фігурі й, не дочекавшись «закурити», бо в Андрія не було тютюну, запропонував свій кисет. А як Андрій спокійно скрутив цигарку і повернув кисета з подякою, блатняцький атаман запитав похмуро:

— Звідки сам?

— З Колими, брат.

— Та-ак? Троцькіст?

Андрій зітхнув:

— Бери вище.

— А хто?

Андрій помовчав, пустив хмару  диму  й, зітхнувши, цілком  довірчо поінформував по-дружньому:

— Терорист.

Це  мало цілком передбачені наслідки.

Атаман, приємно  вражений,  оглянув Андрієву фігуру ще  раз  пильно й, переконавшись з тих оглядин, що  це так, мабуть, і є, нічого більше не  сказав. Повернувся до  своїх. І там  бовкнув: