Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Але  цей   чоловік  не  був  «кугут».   Це   була   трагедія  на двох ногах. Це  був своєрідний екстракт своєрідної категорії людей в їх масі, що  дійшла до  такого стану після «реконструкції» й очищення людини від  «буржуазних атрибутів». Андрієві було  тяжко дивитися на цього відкривателя щастя в безмежній юдолі сліз, наруги й жахливих, безпросвітних злиднів, на  цього Колумба в безмежному океані людського упослідження. І Андрій на  нього намагався не  дивитися, але  він  якось все  ліз  в  очі, цей  мішок з  костями, ця  сіра еміненція з гордим ім’ям «людини». Щось він  там  все  порпався з  своїми торбами, щось виймав і вкладав, любовно переглядаючи,  сортуючи. То  він  рахував свої  заощаджені пайки, передивлявся сухарі, перевіряв зсипаний до окремої торбиночки цукор. Він  це  все  робив нишком з блаженною посмішкою на обличчі, сторожко й скоса поглядаючи набоки  — чи ніхто  не стежить. Він, гляди, збирався розбагатіти, з’їдаючи лише одну  пайку на  два  дні, а  решту складаючи до  торби. Він  зшив із сорочки ще  одну  торбу  й  напаковував  її сухарями. Мабуть, збирається надбати цілий капітал для  своєї «старої». І він  не  в жарт  питав пошепки в сусідів, чи  можна  звідси передавати передачі на  волю? «Можна, можна»,  —  відповідали йому. Андрій помітив,  що   люди ставляться до нього з певним співчуттям, в якому не було  й крихти іронії, а скоріше гіркий жаль. Чоловічок клопотався, як  мишка, біля  своїх  пожитків цілісінькі дні, й дивитися на нього було  нестерпно. Боже!  Який же  великий на  такому тлі  був  Чернуха!  Босяк і рецидивіст, обдертий до  того, що геть  був  голопузий, але  яка   в  ньому горда,  пружиниста, струнка душа. Велика, співоча, незборкана душа. І весь  він з своїми голими грудьми, з зухвалими вусами, при  такому співставленні виглядів, як  Гулівер. Горлатий,  безжурний, безстрашний Чернуха.

Це  було  щастя цілої камери, цей  Чернуха. Це  її  душа. Справжня жива душа. Це  визнавали всі, а найперше кримінальні. Якщо старостою був  той, що  підходив до  Андрія покурити на початку, користався пошаною всіх і послухом, так  би  мовити, по  адміністративній лінії, то  Чернуха  був чимсь більшим,  аніж   староста. Він   був  королем камери, духовним її  стовпом. І він  нічого не  робив, тільки співав і сміявся. Коли він  сміявся, то  Андрієві чомусь приходив на  думку   Байда-Вишневецький,  незрівнянний  гультяй і зухвалий скалозуб із ворохобної Січі  Запорозької. Чернуха був  зухвалим, громоподібним сміхуном, якого весь  світ  не обходив. А коли Чернуха співав, то Андрій не міг відпекатися від  думки, що  це  в  особі цього голопузого Чернухи посаджено зацьковану, безпритульну українську пісню в тюрму, стихійну, первісну, чорноземну — і  в  тюрму!  В  штрафну камеру. А вона — та  пісня — й  «ноль уваги». Загиджена, потоптана, зтероризована, вона зовсім не збирається здаватись, зринає чиста й  грімлива й  дерзко розправляє крила, гримить на  повен голос. А її захищає ворохобна босяцька січ  від тюремного цербера.

Може, від  цього останнього  Андрієве упередження до злодійської частини камери було  захитане ґрунтовно. Все-таки він мало знає цю частину совєтського суспільства. Ще більше піднеслась для нього заслона над душами цих людей, коли його  староста (досить безцеремонно, до  речі)  попросив  щось оповідати, «яку-небудь книгу з пам’яті», для  всіх. Андрій порився в пам’яті й  почав розповідати їм  пригоди Тіля   Уленшпігеля, за  Шарлем де  Костером. Мабуть, цей вибір навіяв йому Чернуха своєю персоною. Чоловічкові, що  так  любовно нишпорив у своїх  речах, Уленшпігель був абсолютно не  потрібен, як  не  потрібен і багатьом іншим з числа тих, що, зігнувшись, сиділи погноблено над  своїми клунками посередині. Зате  всі «злодії» й «убивці» — вся  січ ворохобна здивувала Андрія порядно. Такої аудиторії треба пошукати. Це  були  великі діти, що  слухали оповідання, завмерши й не рухаючись. Здавалося, вони не дихали. А коли хтось з «цивільних» шерехтів або зітхав, на нього підіймалися з кулаками, несамовито шикали з кутків. Андрій оповідав, дивився їм у очі й бачив у них  щось для себе  незрозуміле — чи  то  була  жадоба героїки, чи  туга  за  прекрасним, чи  туга за свободою й широким світом, чи мрія  про  ті головокрутні високості, до яких може піднестись людина, чи... В кожнім разі  то не була  цікавість просто з нудьги, від такої цікавості не іскряться так очі й не тамується так подих. Андрій оповідав, а сам  думав  про  велику трагедію цих  людей.

Після Уленшпігеля ворохобна орда   одноголосно ухвалила   виділяти Андрієві додаткову пайку щодня і просити його, аби він був такий ласкавий і розказував «усе, що знає».

Андрій від  пайки відмовлявся, але  то  не  допомогло — раз ухвалено, значить, так  мусить бути.  Староста категорично заявив увечері коридорному роздатчикові, щоб  щодня була лишня пайка, і все  тут.

Таким  чином  Андрій став   «народним  артистом  республіки». Він   щодня  що-небудь оповідав, і  щодня йому поступала додаткова пайка. Ту  пайку він  віддавав своєму сусідові — худенькому, вічно голодному студентові Хіміко-математичного інституту Павлюкові. А сам був задоволений з того, що просвіщав цю дику  братію та що розділяв моральну  владу  над  камерою між  старостою й Чернухою.

В  години, коли він  нічого не  оповідав,  Андрій лежав горічерева на своїх  трьох  точках опертя й думав  або мугикав з Павлюком бурлацьку пісеньку:

Ой  устану  в понеділок

Та й проп’ю я весь  зарібок — сам...

Чомусь ця  пісня  отуманила їх, і  вони, коли не  хотів співати  нічого  Чернуха,  мугикали  її  цілими  годинами, гойдаючи:

Сам  п’ю, сам  гуляю, сам  стелюся, сам  лягаю  — сам!

То  була  чудесна пісня.

У тижні сім днів, і треба  кожного дня попити, постелитись і  лягти — самому. А тепер таких тижнів у місяці чотири... В камері з них  сміялись, а тоді  вже  й  гнівались і просили Чернуху «заглушити». І єдиний Чернуха міг  перемогти цю їхню  химерну пісню.

Деталь по  деталі, риска по  рисці — Андрій помалу, на своє  здивування, устійнив, що за характером інкримінованих «злочинців» ця  вся  ворохобна орда  зовсім не  така, як  він думав, зовсім не та, за яку  він  її брав. Всі вони сюди привезені  «на переслідство», і дехто  вже дістав замість колишньої кримінальної статті   вже  статтю політичну.  Так   що  це  не кримінальні у власному розумінні слова, а  оригінальний, мішаний тип в’язня — отак  він кримінальний, а отак  — політичний, «ворог народу». Це особливо пригнічувало недавніх «соціально близьких». До  таких належав і Чернуха.

Камера ч. 3 різнилася від  12-ї  і від  трійників тією  найприкрішою  деталлю, що  з  неї  не  водили на  прогулянку. Взагалі нікуди не  водили, тільки «на  оправку». Всю  решту часу  люди перебували в  замкненім приміщенні, не  бачачи  денного світла, так  що  ніхто   ніколи не  знав напевно, яка   пора дня   за  мурами. Час   видавання  обіду, вечері та вкладання спати ще  нічого не  говорив, бо  не  завжди було дотримувано точно регламенту, це  всі  знали. Так  що, коли раз  їх якось опівночі підняли й погнали до лазні — всі були страшенно здивовані, що  надворі був  ясний день. Одначе таке  щастя — вирватися на повітря — з ними сталося лише один раз, та  й  то  замість того, щоб   радіти, кілька людей знепритомніло на свіжому повітрі. Дбаючи за їхнє  здоров’я, їх більше навіть до лазні не  водили.

Другою прикрою  подробицею  камери  ч.  3  була   відсутність рур парового опалення. Так  що телеграф не працював і Андрій почував себе  відрізаним від усього світу.  Спроба ж достукатися через мури  скінчилася нічим — чи занадто товстими ті мури були, а чи  нікого там  за тими мурами не було.  Повна ізоляція.

Одного дня   до  камери вкинуто нову   людину. Це   був середнього зросту, похмурий парубійко, напівселянського, напівміського блатняцького типу.

Вштовхнутий у двері, він  обіперся об  одвірок плечем і стояв, як зацькований вовк, бігаючи бистрими маленькими очима по  всій  камері. Мовчав. Зайняв місце біля  параші, обережно сів  і  так  само, як  і  перше, пас  настороженими очима за  оточенням.  Мовчав. Ніхто на  нього не  звернув уваги. В усій камері, мабуть, тільки Андрій звернув на нього увагу, гість  помітив це, одвернувся й намагався не  показувати  обличчя анфас.

Нічим він   не  був  показний, був  вовкуватий,  цей   парубійко, цурався навіть зустрічатися поглядом, одначе Андрій   увесь   час   пильно  придивлявся  до  нього, так,  ніби відчував, що  він  досить міцно увійде в його  арештантську епопею. Чим більше дивився, тим  більше переконувався, що  це  селюк, затурканий селюк. Називався він  Санько Печенізьки й, що  прозрадив  черговий корпусу увечері на  перевірці.

На  другий день  після появи цього вовкуватого Санька раним-рано в  камері зчинилась велика буча.  Всі  посхоплювались від несамовитого крику й метушні. Когось били. Когось убивали. Весь  кримінальний ворохобний мурашник збився в  клубок, лементуючи й  хекаючи над  чимось, що увивалося межи ними, взяте на розтерзання. Андрій помітив Санькове скривавлене обличчя й шпарко схопився. Миттю зорієнтувавшись, Андрій взнав, що  то  убивають Санька за вкрадену пайку. Всі  «цивільні» перелякано тиснулись на боки, боючись потрапити під  гарячу руку, ніхто  не  боронив. І було  безглуздям боронити того, хто  порушив серед кримінальних залізне правило співжиття, посягнувши на чуже.  Це  Андрій знав. Але  він  мав  трохи інші  погляди на речі, наприклад, вважав, що пайка хліба — то занадто дешева ціна за життя, хоч би навіть і такого Санька. Гримнувши на всі легені, він  впав  у самісіньке пекло й припинив самосуд. То було  не  легко. Йому теж  підставили пару  «ліхтарів», але він все-таки визволив бідолашного хлопчину, що вже навіть не  боронився, а, закривши засліплене кров’ю обличчя ліктями, літав  у повітрі під  ударами з одного боку  на  другий. Може, Андріїв авторитет, може, його  сила, від якої «агресори»  розліталися на  всі  боки, може, його  голос, а може, все разом так  вплинуло, але  мурашник розпався. Буря помалу ущухла. Андрій віддав  покривдженому свою пайку хліба  й взяв  Санька під  свою опіку.