Дійсно. І «можна», і «чорт їй рад». Люди живуть. Тільки живуть за тим-таки принципом — «міцна тюрма, та чорт їй рад». Живуть з пекельною ненавистю в душі. Але не всі. Виявилося, що є оригінальні винятки з цього правила, що є люди, яких навіть Чернуха не передбачав і не мав на увазі, висловлюючи свою веселу сентенцію, підперту анекдотом. Виявилося, що є люди, для яких не тільки «жити можна», а більше того — яким навіть така тюрма, навіть така камера миліша за волю! Так-так! Серед мовчазної маси політичних сидить один чолов’яга — якийсь селянин чи ремісник з провінції. Він сіренький, миршавий, з мишачою поведінкою, зовсім непоказний, але справив на Андрія убивче враження. І справив він його своїм тріумфальним, з самого дна серця видобутим вигуком, якому навряд чи міг би дорівнятися по силі вигук Колумбових матросів, що після довгих поневірянь і мук нарешті побачили землю, побачили тихе пристановище: «Земля!!!»
Тримаючи пайку в руці після вранішньої «повєрки», сяючи всім своїм обличчям, чоловік обвів щасливим зором камеру й виголосив:
— Ну! Оце якби ще сюди й мою стару — і вже б хоч і до самої смерті тут! Годують! Цукор дають! Обід і все як належить!.. І камера обратно ж тепла!.. Братця! Що чоловікові ще треба...
Дійсно.
Це не була іронія. Це не був шибеничний гумор. Це не був глум. Це було гаряче, з самого серця видобуте зітхання Колумбових матросів:
— Земл я!
Нарешті земля!
— На собез перейшов... Кугут! Ич... — промурмотів хтось в далекому кутку серед кримінальних.
Але цей чоловік не був «кугут». Це була трагедія на двох ногах. Це був своєрідний екстракт своєрідної категорії людей в їх масі, що дійшла до такого стану після «реконструкції» й очищення людини від «буржуазних атрибутів». Андрієві було тяжко дивитися на цього відкривателя щастя в безмежній юдолі сліз, наруги й жахливих, безпросвітних злиднів, на цього Колумба в безмежному океані людського упослідження. І Андрій на нього намагався не дивитися, але він якось все ліз в очі, цей мішок з костями, ця сіра еміненція з гордим ім’ям «людини». Щось він там все порпався з своїми торбами, щось виймав і вкладав, любовно переглядаючи, сортуючи. То він рахував свої заощаджені пайки, передивлявся сухарі, перевіряв зсипаний до окремої торбиночки цукор. Він це все робив нишком з блаженною посмішкою на обличчі, сторожко й скоса поглядаючи набоки — чи ніхто не стежить. Він, гляди, збирався розбагатіти, з’їдаючи лише одну пайку на два дні, а решту складаючи до торби. Він зшив із сорочки ще одну торбу й напаковував її сухарями. Мабуть, збирається надбати цілий капітал для своєї «старої». І він не в жарт питав пошепки в сусідів, чи можна звідси передавати передачі на волю? «Можна, можна», — відповідали йому. Андрій помітив, що люди ставляться до нього з певним співчуттям, в якому не було й крихти іронії, а скоріше гіркий жаль. Чоловічок клопотався, як мишка, біля своїх пожитків цілісінькі дні, й дивитися на нього було нестерпно. Боже! Який же великий на такому тлі був Чернуха! Босяк і рецидивіст, обдертий до того, що геть був голопузий, але яка в ньому горда, пружиниста, струнка душа. Велика, співоча, незборкана душа. І весь він з своїми голими грудьми, з зухвалими вусами, при такому співставленні виглядів, як Гулівер. Горлатий, безжурний, безстрашний Чернуха.
Це було щастя цілої камери, цей Чернуха. Це її душа. Справжня жива душа. Це визнавали всі, а найперше кримінальні. Якщо старостою був той, що підходив до Андрія покурити на початку, користався пошаною всіх і послухом, так би мовити, по адміністративній лінії, то Чернуха був чимсь більшим, аніж староста. Він був королем камери, духовним її стовпом. І він нічого не робив, тільки співав і сміявся. Коли він сміявся, то Андрієві чомусь приходив на думку Байда-Вишневецький, незрівнянний гультяй і зухвалий скалозуб із ворохобної Січі Запорозької. Чернуха був зухвалим, громоподібним сміхуном, якого весь світ не обходив. А коли Чернуха співав, то Андрій не міг відпекатися від думки, що це в особі цього голопузого Чернухи посаджено зацьковану, безпритульну українську пісню в тюрму, стихійну, первісну, чорноземну — і в тюрму! В штрафну камеру. А вона — та пісня — й «ноль уваги». Загиджена, потоптана, зтероризована, вона зовсім не збирається здаватись, зринає чиста й грімлива й дерзко розправляє крила, гримить на повен голос. А її захищає ворохобна босяцька січ від тюремного цербера.
Може, від цього останнього Андрієве упередження до злодійської частини камери було захитане ґрунтовно. Все-таки він мало знає цю частину совєтського суспільства. Ще більше піднеслась для нього заслона над душами цих людей, коли його староста (досить безцеремонно, до речі) попросив щось оповідати, «яку-небудь книгу з пам’яті», для всіх. Андрій порився в пам’яті й почав розповідати їм пригоди Тіля Уленшпігеля, за Шарлем де Костером. Мабуть, цей вибір навіяв йому Чернуха своєю персоною. Чоловічкові, що так любовно нишпорив у своїх речах, Уленшпігель був абсолютно не потрібен, як не потрібен і багатьом іншим з числа тих, що, зігнувшись, сиділи погноблено над своїми клунками посередині. Зате всі «злодії» й «убивці» — вся січ ворохобна здивувала Андрія порядно. Такої аудиторії треба пошукати. Це були великі діти, що слухали оповідання, завмерши й не рухаючись. Здавалося, вони не дихали. А коли хтось з «цивільних» шерехтів або зітхав, на нього підіймалися з кулаками, несамовито шикали з кутків. Андрій оповідав, дивився їм у очі й бачив у них щось для себе незрозуміле — чи то була жадоба героїки, чи туга за прекрасним, чи туга за свободою й широким світом, чи мрія про ті головокрутні високості, до яких може піднестись людина, чи... В кожнім разі то не була цікавість просто з нудьги, від такої цікавості не іскряться так очі й не тамується так подих. Андрій оповідав, а сам думав про велику трагедію цих людей.
Після Уленшпігеля ворохобна орда одноголосно ухвалила виділяти Андрієві додаткову пайку щодня і просити його, аби він був такий ласкавий і розказував «усе, що знає».
Андрій від пайки відмовлявся, але то не допомогло — раз ухвалено, значить, так мусить бути. Староста категорично заявив увечері коридорному роздатчикові, щоб щодня була лишня пайка, і все тут.
Таким чином Андрій став «народним артистом республіки». Він щодня що-небудь оповідав, і щодня йому поступала додаткова пайка. Ту пайку він віддавав своєму сусідові — худенькому, вічно голодному студентові Хіміко-математичного інституту Павлюкові. А сам був задоволений з того, що просвіщав цю дику братію та що розділяв моральну владу над камерою між старостою й Чернухою.
В години, коли він нічого не оповідав, Андрій лежав горічерева на своїх трьох точках опертя й думав або мугикав з Павлюком бурлацьку пісеньку:
Ой устану в понеділок
Та й проп’ю я весь зарібок — сам...
Чомусь ця пісня отуманила їх, і вони, коли не хотів співати нічого Чернуха, мугикали її цілими годинами, гойдаючи:
Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю — сам!
То була чудесна пісня.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 53. Приємного читання.
TextBook