Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Сад Гетсиманський

Дійсно. І «можна», і «чорт  їй рад».  Люди живуть. Тільки живуть за  тим-таки принципом — «міцна тюрма, та  чорт їй рад».  Живуть з пекельною ненавистю в душі.  Але не  всі. Виявилося, що є оригінальні винятки з цього правила, що є люди, яких навіть Чернуха не  передбачав і не  мав  на  увазі, висловлюючи свою веселу сентенцію, підперту анекдотом. Виявилося, що  є люди, для  яких не  тільки «жити можна», а більше того  — яким навіть така  тюрма, навіть така  камера миліша за волю! Так-так! Серед мовчазної маси політичних сидить один чолов’яга — якийсь селянин чи ремісник з провінції. Він  сіренький, миршавий, з мишачою поведінкою, зовсім непоказний, але справив на Андрія убивче враження. І справив він  його  своїм тріумфальним, з самого дна  серця видобутим вигуком, якому навряд чи міг би дорівнятися по силі  вигук Колумбових матросів, що після довгих поневірянь і  мук  нарешті побачили землю, побачили тихе  пристановище: «Земля!!!»

Тримаючи  пайку  в  руці   після  вранішньої  «повєрки», сяючи всім  своїм обличчям, чоловік обвів  щасливим зором камеру й виголосив:

— Ну!  Оце  якби ще  сюди й  мою  стару  — і вже  б хоч  і до  самої смерті тут!  Годують!  Цукор дають!  Обід  і  все  як належить!.. І камера обратно ж тепла!.. Братця! Що чоловікові  ще  треба...

Дійсно.

Це  не  була  іронія. Це  не  був  шибеничний гумор. Це  не був глум.  Це  було  гаряче, з самого серця видобуте зітхання Колумбових матросів:

— Земл я!

Нарешті земля!

— На собез перейшов... Кугут! Ич... — промурмотів хтось в далекому кутку  серед кримінальних.

Але  цей   чоловік  не  був  «кугут».   Це   була   трагедія  на двох ногах. Це  був своєрідний екстракт своєрідної категорії людей в їх масі, що  дійшла до  такого стану після «реконструкції» й очищення людини від  «буржуазних атрибутів». Андрієві було  тяжко дивитися на цього відкривателя щастя в безмежній юдолі сліз, наруги й жахливих, безпросвітних злиднів, на  цього Колумба в безмежному океані людського упослідження. І Андрій на  нього намагався не  дивитися, але  він  якось все  ліз  в  очі, цей  мішок з  костями, ця  сіра еміненція з гордим ім’ям «людини». Щось він  там  все  порпався з  своїми торбами, щось виймав і вкладав, любовно переглядаючи,  сортуючи. То  він  рахував свої  заощаджені пайки, передивлявся сухарі, перевіряв зсипаний до окремої торбиночки цукор. Він  це  все  робив нишком з блаженною посмішкою на обличчі, сторожко й скоса поглядаючи набоки  — чи ніхто  не стежить. Він, гляди, збирався розбагатіти, з’їдаючи лише одну  пайку на  два  дні, а  решту складаючи до  торби. Він  зшив із сорочки ще  одну  торбу  й  напаковував  її сухарями. Мабуть, збирається надбати цілий капітал для  своєї «старої». І він  не  в жарт  питав пошепки в сусідів, чи  можна  звідси передавати передачі на  волю? «Можна, можна»,  —  відповідали йому. Андрій помітив,  що   люди ставляться до нього з певним співчуттям, в якому не було  й крихти іронії, а скоріше гіркий жаль. Чоловічок клопотався, як  мишка, біля  своїх  пожитків цілісінькі дні, й дивитися на нього було  нестерпно. Боже!  Який же  великий на  такому тлі  був  Чернуха!  Босяк і рецидивіст, обдертий до  того, що геть  був  голопузий, але  яка   в  ньому горда,  пружиниста, струнка душа. Велика, співоча, незборкана душа. І весь  він з своїми голими грудьми, з зухвалими вусами, при  такому співставленні виглядів, як  Гулівер. Горлатий,  безжурний, безстрашний Чернуха.

Це  було  щастя цілої камери, цей  Чернуха. Це  її  душа. Справжня жива душа. Це  визнавали всі, а найперше кримінальні. Якщо старостою був  той, що  підходив до  Андрія покурити на початку, користався пошаною всіх і послухом, так  би  мовити, по  адміністративній лінії, то  Чернуха  був чимсь більшим,  аніж   староста. Він   був  королем камери, духовним її  стовпом. І він  нічого не  робив, тільки співав і сміявся. Коли він  сміявся, то  Андрієві чомусь приходив на  думку   Байда-Вишневецький,  незрівнянний  гультяй і зухвалий скалозуб із ворохобної Січі  Запорозької. Чернуха був  зухвалим, громоподібним сміхуном, якого весь  світ  не обходив. А коли Чернуха співав, то Андрій не міг відпекатися від  думки, що  це  в  особі цього голопузого Чернухи посаджено зацьковану, безпритульну українську пісню в тюрму, стихійну, первісну, чорноземну — і  в  тюрму!  В  штрафну камеру. А вона — та  пісня — й  «ноль уваги». Загиджена, потоптана, зтероризована, вона зовсім не збирається здаватись, зринає чиста й  грімлива й  дерзко розправляє крила, гримить на  повен голос. А її захищає ворохобна босяцька січ  від тюремного цербера.

Може, від  цього останнього  Андрієве упередження до злодійської частини камери було  захитане ґрунтовно. Все-таки він мало знає цю частину совєтського суспільства. Ще більше піднеслась для нього заслона над душами цих людей, коли його  староста (досить безцеремонно, до  речі)  попросив  щось оповідати, «яку-небудь книгу з пам’яті», для  всіх. Андрій порився в пам’яті й  почав розповідати їм  пригоди Тіля   Уленшпігеля, за  Шарлем де  Костером. Мабуть, цей вибір навіяв йому Чернуха своєю персоною. Чоловічкові, що  так  любовно нишпорив у своїх  речах, Уленшпігель був абсолютно не  потрібен, як  не  потрібен і багатьом іншим з числа тих, що, зігнувшись, сиділи погноблено над  своїми клунками посередині. Зате  всі «злодії» й «убивці» — вся  січ ворохобна здивувала Андрія порядно. Такої аудиторії треба пошукати. Це  були  великі діти, що  слухали оповідання, завмерши й не рухаючись. Здавалося, вони не дихали. А коли хтось з «цивільних» шерехтів або зітхав, на нього підіймалися з кулаками, несамовито шикали з кутків. Андрій оповідав, дивився їм у очі й бачив у них  щось для себе  незрозуміле — чи  то  була  жадоба героїки, чи  туга  за  прекрасним, чи  туга за свободою й широким світом, чи мрія  про  ті головокрутні високості, до яких може піднестись людина, чи... В кожнім разі  то не була  цікавість просто з нудьги, від такої цікавості не іскряться так очі й не тамується так подих. Андрій оповідав, а сам  думав  про  велику трагедію цих  людей.

Після Уленшпігеля ворохобна орда   одноголосно ухвалила   виділяти Андрієві додаткову пайку щодня і просити його, аби він був такий ласкавий і розказував «усе, що знає».

Андрій від  пайки відмовлявся, але  то  не  допомогло — раз ухвалено, значить, так  мусить бути.  Староста категорично заявив увечері коридорному роздатчикові, щоб  щодня була лишня пайка, і все  тут.

Таким  чином  Андрій став   «народним  артистом  республіки». Він   щодня  що-небудь оповідав, і  щодня йому поступала додаткова пайка. Ту  пайку він  віддавав своєму сусідові — худенькому, вічно голодному студентові Хіміко-математичного інституту Павлюкові. А сам був задоволений з того, що просвіщав цю дику  братію та що розділяв моральну  владу  над  камерою між  старостою й Чернухою.

В  години, коли він  нічого не  оповідав,  Андрій лежав горічерева на своїх  трьох  точках опертя й думав  або мугикав з Павлюком бурлацьку пісеньку:

Ой  устану  в понеділок

Та й проп’ю я весь  зарібок — сам...

Чомусь ця  пісня  отуманила їх, і  вони, коли не  хотів співати  нічого  Чернуха,  мугикали  її  цілими  годинами, гойдаючи:

Сам  п’ю, сам  гуляю, сам  стелюся, сам  лягаю  — сам!

То  була  чудесна пісня.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 53. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи