Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Є, — сказав якийсь  низенький  товстюх скептично, солодкаво й  взяв  крейду й  мотузочку. І заходився міряти. Але він  був доктор. Доктор Петров. І з його  міряння нічого не  вийшло. Бо  ж що  може зробити доктор там, де не  може нічого вдіяти інженер всесоюзної слави?

Всі впросили інженера прийняти знову на себе  функцію старости, обіцяючи йому вже  послух.

Нарешті підлога була  розподілена, довгі  й  короткі попаровані й  всі  вклалися спати. На  спину лягти не  можна було, й  тому   поступив наказ  від  старости лягати боком, вкладатися «валетом в замок».

— Перший ряд  лягає лицем в  один бік, на  ліву  руку, ноги підкорчити!  Другий  ряд   лягає лицем  в  другий  бік, теж  на  ліву  руку, закласти ноги за ноги й підкорчити! Так. Третій ряд лягає головами до другого ряду, ноги підкорчити! Четвертий ряд  лягає!..

Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на параді. Люди його  слухали й покірно лягали так, як було наказано. Так  вляглися всі шість рядів, замостивши підлогу тілами, як  паркетом, добре припасованим, щільно збитим. Не  лишилося ні сантиметра вільного місця. Ноги підкорчувати  й закладати кут за кут треба  було тому, що випростатися не  було  куди, бракувало місця вповздовж.

— Нагадую, — закінчив староста всю  процедуру, — хто схоче  повернутися вночі, як  заболять боки, гукай мене. Ні в якому разі  не  повертатися самовільно, не  простягати ніг, не класти їх на лице сусідам, не пхати  в чужий рот пальців, не лягати на  спину й не  тикати кулаками в лице іншим.

Але це попередження, щодо «самовільного» повертання, було  зайвим, бо хоч би  хто й схотів  повернутися сам, то не зміг би. Він може повернутися лише разом з усією  системою «валета в  замок» на  команду старости. Тобто якщо  хтось схоче  повернутися, мусить збурити цілу  камеру.

Ось   це  й  є  вершок планування!  Ідеал, до  якого, безперечно, стремить вся  Сталінова «соціалістична» система! Але  за  мурами ще  цього ідеалу  не  досягли. Його досягли лише тут, в тюрмі, інженери й  конструктори, забраковані тією  сталінською системою на  волі.

Це   було   планове спання.  Так,  зрештою, можна організувати планове хотіння, плановий  ентузіазм, планову любов до «батька народів». Ба, для цього, здається, їх сюди  й посаджали — всіх цих інженерів, конструкторів, мислителів, митців, артистів, авіаторів, ветеранів революції, докторів, професорів, прокурорів і простих смертних.

Опівночі Андрій прокинувся від  чийогось скімлення й голосної команди старости:

— На  праву руку  обернись!

І вся  маса   людей, як  поламаний корж, заворушилась, обертаючи з  собою й  Андрія. Так   повторювалося за  ніч кілька разів.

Крім розподілу підлоги, для старости камери було взагалі багато іншого клопоту. Це-бо  була  ціла   держава, а  він  її президент. Він  мав  двох  помічників на  обидві половини,  і це було  камерне «правительство», старостат. Цей старостат був платний... — діставав від камери додаткову пайку хліба і  додаткову пайку юшки, виторгувану камерою спеціально від  тюремного «роздатчика». Староста управляв камерою, але  тюремній адміністрації був  абсолютно не  підлеглий, а тим  більше ніякій секретній частині, бо  його  не  тюремна адміністрація призначала, а вибирала камера для  себе, щоб не  задушитись в  хаосі. Він  тримав порядок — призначав щодня  чергових камери,  по   два   на   кожну  половину,  в обов’язки яких входило — мити підлогу вранці,  замітати ввечері, розносити хліб  по  рядах, миски, тягати банячки з юшкою та «баландою», роздавати ту юшку та «баланду», носити діжку  (яку, до речі, тягли всі чотири чергових заразом, та ще й кликали когось із силачів на допомогу), мити миски тощо. До речі, бути  черговим — це було  привілеєм, бо за це чергові діставали теж  додаткову пайку хліба, тому  згідно із загальним рішенням населення республіки ч. 12 чергувала лише окрема каста людей, найбідніших, найбільше голих і  голодних. Це  був  своєрідний камерний  пролетаріат, всі ті в’язні, що  серед вбогих були  найубогішими. Камерна ж аристократія (ті  в’язні, що  були  багатші, бо  мали гроші і користувалися тюремною «лавочкою», де могли все купити, та й мали речі, які могли міняти, або були  занадто панського складу) з  такої постанови була  задоволена, бо  праця чергового — то, зрештою, тяжка, каторжна праця.

Середняки були  менше задоволені і в міру виголоджування переходили до числа тих, що  мусили чергувати. Середняки, як  відомо, проміжний клас, що  поповнює й гору, й низи.

Але  іноді,  коли  бракувало  охочих чергувати з  «пролетаріату» й  нікому було  виконувати цю  тяжку функцію, тоді  староста призначав  чергових примусово,  починаючи з «панів». Пани відкуплялися пайками хліба  та цигарками. Пролетаріатові це сподобалось, і вони почали застосовувати страйки зумисне, щоб  добитися ухвали про  обов’язкове для всіх  чергування, і здобули на  цьому величезний капітал — можливість брати високу ціну з «панів» за експлуатацію себе. Тією  ціною були  пайки хліба, цукру, цигарки, лахміття, різні блага  з передач тощо.

Крім призначення чергових та контролю за їхньою працею, староста приймав хліб  та  інші   харчі  від  роздатчика, розбирав камерні конфлікти (хоч  для  того  ще  був окремий камерний трибунал), вів «культурно-освітню роботу» — тобто згідно з рішенням усього населення республіки добирав лекторів,  оповідачів з-посеред  найкращих  фахівців, які були   в  камері, для  того, щоб   вони  камеру розважали  та просвіщали. Розбивав камерне населення на  партії, коли треба було  йти  «на  оправку» або  на  прогулянку. І, нарешті, влаштовував новоприбулих. На  тому  компетенції старости кінчалися. Він   не  втручався  ні  в  справи  «тишини», ні  в справи «галасу»  і взагалі «заборонених речей», співів тощо. Це  не  його  діло.

День в республіці починався з вранішнього «Маня, на повєрку становісь!»  Затим  відбувалася процедура ходіння до вмивальні тощо, куди  водили в’язнів партіями по  30 чоловік, — ця процедура тяглася кілька годин, поки переходила вся  камера. Тим  часом чергові мили підлогу, одержували разом із старостою хліб  і цукор і роздавали. Хліб  видавали житній, часом глевкий, часом добрий, але завжди майже всі пайки з «приколками» — тобто з довісками, приколотими до пайка заструганими паличками, нащепленими з дошки. Через ті «приколки» пайки вигляділи досить химерно — були обтикані паличками, яких — паличок — іноді  було  по три  й по чотири, бо «приколка» складалася з двох або й трьох  частин, і треба було, щоб  вона не  загубилася. Такі  пайки були подібні до їжака. Сама ця «приколка» увійшла й у юридичну термінологію тюрми й  концтаборів і навіть вживалася на волі  та в апараті НКВД. Коли треба було  сказати образно, що  хтось  дістав якийсь термін каторги чи  тюрми з позбавленням додатково ще  тих  чи  тих  прав (права листуватися, права жити в певних містах після відбуття тюрми чи таборів тощо), тоді говорилося: «Дістав десять (або  15—20—25)  років з «приколкою».

Без  сумніву, цей  термін, ця «приколка», мусив би увійти в Карно-процесуальний кодекс СССР.

Процедура роздачі хліба  була  інша, аніж  в камері 49-й, бо й пайки тут були  інші. Справа в тім, що  серед звичайних пайок, вирізаних з середини хлібини, було чимало так званих «горбушок» — тобто  пайок, вирізаних від краю, через  що вони мали найбільше шкоринки, і за  такими пайками-«горбушками» чомусь всі  найбільше ганялися. Мабуть, думали, що там найбільше хліба.  І таки його  було більше, бо в шкоринці менше вологи, а значить, на вагу там більше хліба.  Через них було  безліч конфліктів.  Тому   роздача тих  благословенних, чарівних «горбушок» була  відповідно регульована — їх одержували всі за чергою, за дотримання чого відповідав староста. Власне, на тих горбушках можна бачити ще, яка  тяжка праця старости — це треба  спланувати й ідеально витримати, бо буде біда.  Після хліба  приносили чай  — його  втягали в камеру  у величезних «бачках» і, тягаючи ті «бачки» помежи рядами, розливали чай  черпаком в миски.

В 12 годин староста виділяв наряд з кільканадцяти чоловік, і той  наряд під  конвоєм тюремної варти йшов геть  з корпусу десь на кухню й звідти приносив цілу низку «бачків» з обідом. Часом то був «борщ», часом взагалі якась бурда, що на тюремній мові  називалася «баландою». І було тих «бачків» іноді  вісім, а іноді  роздатчик на кухні  розщедрювався й давав ще  один на  придачу. А коли обід  був особливо поганий, то тих  бачків було  дванадцять.