Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

На   обидві камери  не  було   жодних «меблів», тільки  в першій біля  дверей стояв величезний дерев’яний стіл, а на ньому гори  фаянсових тарілок — триста сорок тарілок! — які кожного разу   перед сніданком,  обідом і  вечерею чергові камери роздавали в’язням, а  після того  забирали, мили й знову складали на  стіл.

Миколина  справа була   така, як   і  в  усіх.  Бідолашний романтик пережив тяжку епопею, хоч вона проти Андрієвої видавалась за  іграшку, але  розчавила Миколу  до  решти. Його загнали в контрреволюційну організацію письменників  і науковців разом з  Коцюбою, Йогансеном і багатьма іншими й змусили «признати». Микола розколовся і тепер дивився на  все  дуже  песимістично. Він  був настроєний занепадницьки і радив Андрієві теж  не  опиратись марно, бо все  одно нічого не  вийде. Нічого не  вийде. Лише скалічать і все одно розколять. При цій  системі не можна втриматися на лінії  людської гідності, не можна перемогти... Тут вони не зійшлися в поглядах і поки що  розмову на  цю  тему  урвали. Андрій мав   ту  властивість,  що  глибоко  відчував людську трагедію і не  ліз  в людську душу.  Як  і не  осуджував нікого з  тих, що  впали й  вже  не  можуть підвестись, лише тяжко мучаться своєю розчавленою душею. Для  нього Микола був двічі нещасний, і він чим  міг намагався його  підтримати, без зайвих слів, не  подаючи й виду  про  своє таке  співчуття, а, навпаки, затушковуючи своє глибоке зворушення в якнайгрубішу, байдужу форму. Він знав  зі свого досвіду, що дорослі люди, які  хочуть  бути  мужніми, не  люблять сентиментів і нудної солодковатості співчуття.

Вони співали. Вони в  цьому содомі утворили свій  маленький світ і співали. Як колись. До чорта всілякі трагедії, всілякі  справи,  слідчих, прокурорів,  трибунали,  етапи, всілякі ОСО,  двохсотки й  всю   єрунду. Вони намагалися закреслити той  весь  кошмар і пожити короткі хвилини, які приділені ще  їм  долею, по-своєму. Микола,  незважаючи на  хворобу горла, не  втратив своєї божевільної пристрасті до пісні й здібності її співати. А Андрій йому вторив. Вони співали в півголосу. Репертуар же  в них  був  невичерпний. В перший же день  вони заспівали своєї улюбленої, тієї, яку співали в найкращі часи своєї дружби: «Забіліли сніги, забіліли білі».  Але як  вона зазвучала, ця  пісня, в такій новій, надзвичайній ситуації! Вона так  не  звучала ніколи. Від тієї пісні аж ціла  камера принишкла... Проспівавши, хлопці засміялися, розбивши на скалки те тяжке, гнітюче враження, яке  справила пісня на  всіх.  Справила не  голосами, а своїм змістом. Після тієї пісні вони сиділи, як два брати, горнулися  один до одного, і не  було, мабуть, в обох  камерах другої людської пари, так  злютованої дружбою.

Андрій звернув  увагу, що  Миколі тяжко дихати в  цій камері — консистенція повітря була  нестерпна, крім того, камера була  занадто вогка, темна. Перша камера набагато ліпша, світліша, веселіша, і Андрій вирішив перекочувати туди.   Але  як?   Треба вичекати  момент.  Тим  часом  вони сиділи тут.

Життя пливло. Дивно, час  починав втрачати свою чіткість.  Вірніше,  почуття  часу   в  цій   камері якось  дивно трансформувалось. Потяглась суцільна стрічка, безперервна, строката, швидка, без  чіткої диференціації на  дні, ранки, вечори, ночі. Все було суцільною ніччю, і все було суцільним днем. Все було суцільним кипучим життям, і все було сном, кошмаром. Ба, сон  був більшою реальністю, аніж  дійсність. Бо  він  був барвистіший, часом осяяний сонцем, веселкою, громовими дощами, закосичений квітами й озвучений сміхом  золотого дитинства, буйною радістю юнацтва, сміхом першого, воскреслого в снах  кохання. Сон, як  утеча, сон, як свобода, сон, як повторення в безмірно яскравішій формі всього, що було і що буде, без того, що є. Адже ж відомо, що в’язням майже ніколи не  сниться дійсність. Дуже  рідко.

Лише техніка самого того спання в цій реальній дійсності була  ще  непривабливіша, ніж  в камері 49-й. Її трагікомічні сторони Андрій спізнав в перший же  вечір  і в першу ніч. Перед тим  як лягати спати, ще відбувалась «повєрка». Коли в  камері стало зовсім уже  поночі, тоді  засвітилися тьмяні лампки в  стелі, загриміли засуви на  дверях в  першій половині, і  розітнулася чиясь весела, задориста, скалозубна команда несамовитим голосом:

— Маня! На  повєрку становісь!

Це кричав один юнак, в’язень, попереджаючи чергового. Він кричав цю глузливу команду кожного вечора й кожного ранку. Це інженер з ХТЗ, грек  з національності, український повстанець з політичного обвинувачення. А команда ця його мала означати шаржоване повторення стандартної команди тюремних наглядачів: «Вніманіє! На  повєрку становісь!»

«Маня» стала на «повєрку». Шість рядів арештантів звелися на  ноги й стали щільно, посунувшись під  одну  стіну, утворивши прохід для  чергового. Тоді  увійшов черговий  і сказав:

— Добрий вечор!

Його й  продражнено за  це  — «Добрий вечор!»  Іншого імені цей  черговий не  мав  у цій  тюрмі.

Зайшовши й привітавшись, черговий перерахував ряди й шістки. Йому допомагав староста камери. Тут, виходить, були  інші  звичаї, аніж  на Раднаркомівській, — тут перевірка була  двічі  на  день  — вранці і ввечері.

Записавши результат перевірки, черговий сказав:

«Добраніч», — і пішов.

Який чемний черговий!  Просто диво. І яка  колосальна різниця між  ним і тими щелепатими, завжди понурими й завжди червоноокими,  невиспаними  хлопцями з  Раднаркомівської. Інші чергові тут теж  подібні до  цього «Добрий вечор». Лише згодом Андрій устійнив, у чому  суть, через що така  різниця. Але  щоб  це  взнати, йому треба було  пройти свій  шлях до кінця...

Після відходу  чергового «Маня» розсипалась — почалась укладка спати. Без  команди. Тут  команди «Ложись спати» не  було, було  лише вночі грізне «Чому не  спите?!», якщо хтось   не  лежав,  а  сидів або   стояв уночі, після вечірньої «повєрки».

Укластись спати — це  була  тяжча проблема тут, аніж у камері 49-й. Почався ярмарок... Одні  люди потребували більше місця вже  не тільки тому, що  були  великі, а й тому, що  мали клунки з  теплою одежею тощо, приготовані на випадок етапу, інші  люди були  маленькі й  не  мали нічого абсолютно, але ризикували втратити й маленьке своє місце, бо  «заможніші»  й  більші розпросторювались  якось  само собою. Для  старости то був величезний клопіт, і тільки при цій  процедурі — при  процедурі розподілу підлоги — Андрій збагнув, яка  то тяжка річ  бути  президентом демократичної республіки,  цебто старостою в  камері ч.  12  у  2-му   спецкорпусі. Кожного вечора староста все  мусив переміряти й розподілити  підлогу, та  парувати людей наново,  бо  прибували нові  люди. І тепер — він  взяв  шматочок крейди й мотузочок (а був цей  староста не  просто якийсь бородатий дідок,  а  висококваліфікований, знаменитий,  всесоюзної слави інженер) — звелів усім  перейти в один бік  камери й почав свою тяжку працю. Він розміряв мотузочком підлогу й робив крейдою риски — межі  для кожної людини, в які вона мусила вкластися. І робив він це з усіма  відповідними відхиленнями на товстих і тонких. Так  він  переміряв підлогу для всіх шести рядів, для кожної людини окремо. А потім вислухував  скарги і перепаровував сусідів, щоб  насупроти лежав один довгий, один короткий. Ця  вся  процедура тривала з годину. І все-таки все  геть  пішло нанівець, бо  знайшлися люди, які  категорично запротестували проти проведеного «землеустрою».  Тоді   принесли  мокру  ганчірку й  зітерли геть  усі риски, й почалася процедура спочатку. І знову все пішло нанівець. Бідолашний староста весь  упрів, але уперто продовжував працю з глибоким почуттям обов’язку перед товаришами, виконував свою функцію покірно й  стоїчно. І  знову все  пішло геть  на  злам. «Місця... Місця.  Де  моє місце?!» — смикали його  за  труси жалібно «покривджені». Тоді  староста не  витримав, випростався, зблід  на  обличчі і раптом весь  затрясся від розпачу:

— Та, товариші!.. Та, люди ж добрі! Та де ж я вам  візьму місця?!

І розмахнув у  повітрі мотузочкою, заніс високо  руку, потряс нею  в нестямі і не  то  застогнав, не  то  заплакав без сліз, в нервовій пропасниці, в трагічному розпачі.

— Я  будував Дніпрельстан...  Я  збудував  Держпром... Я  будував станції,  мости,  будівлі... Я  спроектував тисячу споруд...  Але  розподілити цю  прокляту  підлогу... Це   над мої  сили!.. Товариші!  Нате крейду й  виберіть собі  іншого старосту... Я...  не  можу... Нема такого інженера!  Нема такого старости...