Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Штурман з крейсера «Червона Україна».

Андрій дивився йому  в бровасте обличчя мовчки й думав, що  це  людина якоїсь великої ідеї і ставиться вона до свого сидіння в  тюрмі не  як  до  нещастя, а  як  до  логічної закономірності. Це  враження було, здається, безпомилковим, і саме  це вражало на тлі слимакового плазування, скімлення та биття себе  в груди  багатьох інших. Людина знала, за що сидить, і була  як  залізна брила. Андрій все  ловив себе  на бажанні заговорити з ним, але мав  досить людського такту, щоб  не  лізти   в  душу.  Коли їхні  очі  зустрічалися, в  штурманових очах  миготіли якісь сонячні іскорки — на  мить, на  коротку мить, і погасали під  серпанком задуми. То  був погляд людини, яка  все бачить наскрізь і не потребує слів... «Кровавая піща».

Третім яскравим персонажем був поляк Гловацький. Він був  манюсінький і чорний, як  жучок, замурзаний, обдертий, не  мав  абсолютно нічого, ніяких речей, як  і Андрій. І найхарактернішою його   рисою  було, що  він  такий маленький, а мав  шалений темперамент і колосальний, чисто польський гонор. Здавалось, що  в  ньому зійшовся гонор всіх його  попередніх поколінь, всіх прапращурів цілої Жечі Посполитої.  Але  яка   неспівмірність!  Такий темперамент та  такий гонор і такий, майже ліліпутний, зріст  і комарина  сила. Він  все  буянив, колотився, скандалячи зі  своїми сусідами в  кутку, в  якому сидів. Доведений до  крайньої межі   кипіння, він  раптом схоплювався,  тремтів увесь, як живе  срібло, й, потрясаючи замурзаними своїми кулачками, вигукував в нестямі:

— Бож-же!  Бож-же!!  Якби я  до  свого характеру та  мав ще  таку  саму  силу!!!

— То  й  що  було   б?  —  запитував хтось   серйозно, меланхолійно. Гловацький,  підбираючи відповідь, замовкав. Завмирав так, тримаючи руки  догори, довго  мовчав. Кипіння швидко  йшло  на  спад. Нарешті,  зітхнувши, Гловацький опускав руки й відповідав зламано, теж  меланхолійно:

— Носив би  бачки нагору... Сам!

Камера заходилась реготом.

Нещастя цього Гловацького було  в тім, що  він  був  поляк, але  жив  в УССР. Не  мавши Пілсудського під  руками, НКВД посадило за  нього Гловацького — бідного кравця й  мирного  харківського обивателя —  й  поклало на  його маленькі плечі весь  тягар відповідальності за політику й за всі діла  маршалка Жечі  Посполитої. Гловацький це — таку свою місію — цілком усвідомлював і на запитання — за що він  сидить? — відповідав жалібно й глибоко переконано:

— За  Пілсудського.

За  це  його  продражнили в камері «Пілсудським».

Подібним до нього в цьому відношенні був німець — Ганс Шумахер. Їх була  ціла  група, німців, у цій  камері, але  Ганс був  найхарактернішим. Білявий, присадкуватий, молодий, досить інтелігентний Ганс, на прозвище «Коровій муж».  Він колишній шуцбундівець, вигнаний з батьківщини Гітлером, але  сидів ось  тут  за  Адольфа Гітлера й  репрезентував фашизм. Яка  іронія! Як  «справжній фашист», а не  його  ерзац (справжній, бо  німець, та  й  «пролізлий в партію ВКПб»), Ганс котирувався на біржі  НКВД дуже  високо й відповідно до цього багато витерпів, аж до того, що його  слідчий мастив своїм калом по  голові, чого  бідолашний Ганс, європеєць і все-таки революціонер, робітник за  походженням — Ганс Шумахер, — ніяк не  міг  зрозуміти. Йому не  вкладалося в голову, як  це  в  пролетарській, а  значить, робітничій державі  його  могли так  трактувати — екскрементами, хай  і від «пролетарського» слідчого, а все ж таки екскрементами. На його  думку, це  зовсім розходилося з тезою Карла Маркса про  диктатуру пролетаріату.

Був він дуже лагідної, симпатичної вдачі, і його  в камері всі  дуже  любили, а за те, що  він  був  фактично без’язиким, бо  не  володів ані  українською, ані  російською мовами як слід, смішно по-дитячому вимовляючи слова, його  всі мали за велику, тяжко скривджену дитину. «Коровім мужем» же Ганса прозвали за те, що  він, ніяк не  мігши дібрати порівняння для  велетня Дубенка, який під  час  боротьби підняв Ганса, як  пір’їнку, на руки, сказав йому нарешті, з натугою коверкаючи українські слова:

— Слюхай, Дюбенко!  Ті...  ті...  — він  все  хотів  назвати його  бугаєм, але не дав ради  й нарешті випалив: — Ті — коровій муж!

Ганс репрезентував Велику Німеччину й її фюрера, відповідаючи тяжко за  всі  його  минулі, теперішні й майбутні гріхи  супроти пролетарської держави Йосипа Сталіна.

З групи вірмен і персів, яких було в подвійній цій  камері чоловік 30,  найяскравішим був  старий перський вірменин Саркісьян.  Прототип  Карапетьянового  Аслана, чесного чистія  черевиків.  Він   харків’янин,  але  він   в  той   же  час всесвітній громадянин. І не тільки зі своєї космополітичної вдачі, а й з фактичної біографії — як чистій черевиків, він зі своєю скринькою обійшов за весь  свій  довгий вік  не тільки Персію й Україну, а й Індію, й Бухару, Туреччину й Балкани, Францію й Росію і навіть був у Китаї. Темний і неписьменний, але  непосидющий, як  Вічний Жид, чистій черевиків Саркісьян. Рябий і добродушний. Він, за  його  ж словами, чистив брудні черевики цілому світові. Добре чистив, чесно, сумлінно, а  найбільше  почистив  брудних черевиків  і чобіт  в совєтській пролетарській державі — пролетарських, партійних і безпартійних черевиків — і тепер ніяк не  міг зрозуміти, навіщо ж його  посадили в тюрму, тоді як  на волі так  тих брудних черевиків багато й які  почистити без нього абсолютно неможливо. Що там робитимуть без нього?! Цей Саркісьян — це була теж своєрідна царська Шехерезада, ще краща, ніж  Карапетьян. Своєю ж епопеєю тут — він  є символ, уособлення для  всіх  вірмен. Фокус, в якому зійшлася вся  їхня   трагедія і  весь   їхній   безсмертний  гумор, з  яким вони ту  трагедію сприймали.  В  його  інтерпретації та  ціла всевірменська епопея в  царстві НКВД нагадувала вірменську  анекдоту або  вірменську загадку, якої ніхто  не  може ніколи розгадати. Анекдот-загадка про  оселедця: «Висить, теліпається, зелене й пищить... Що таке?»

Це Саркісьян на великому конвеєрі. А чого  висить, чого зелене, чого  пищить, за які  такі  гріхи  — невідомо.

В цій  анекдоті, як  і в усіх вірменських загадках та анекдотах, одначе більше логіки, ніж у трагедії Саркісьяна й усіх його  одноплемінців.

Згідно з його  справою Саркісьян є не хто інший, як цілий дашнаківський  «вождь», хоч  він  ніколи не  чув  про  партію Дашнак і не  знає, що  то таке. Можливо, серед  вірмен були й справжні дашнаки, але НКВД ніколи не в стані їх викрити, бо це понад його  компетенцію. Такої думки принаймні Саркісьян, а  на  доказ цього він  висуває твердження, що НКВД абсолютно й  безнадійно на  хибній дорозі, коли в його  особі не змогло впізнати звичайного чистія черевиків, а впізнало «дашнаківського вождя».

Звичайно,  він   —  Саркісьян  —  у  всьому  «признався щиро» (бо  ж  він  не  є  ворог совєтської влади, щоб  уперто заперечувати те, що  твердить слідчий, слідчому, зрештою, видніше). І  звичайно, тепер у  світі   є  троє   великих  людей  — Гітлер, Сталін і він, Саркісьян, який, виявляється на його  несамовите здивування, захитав основи першої в світі і найбільшої пролетарської держави. З того  всього Саркісьян заливається веселим сміхом, як то він «без драки» потрапив у великі «забіяки».

Саркісьян намагається весело весь  час  пристосуватися до  своєї такої великої ролі, приділеної йому історією, на потіху  цілій камері.