Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Андрію! Андрійку?! Чумак!.. Сюди, сюди!..

— Хто  це?!

Андрій ледве  впізнав і зрадів шалено. Це  був  його  колишній друг  і товариш студентських років Микола Д.

— Миколо!.. А чого  ти  так  хрипиш? — запитав Андрій досить безглуздо, не знайшовшись, що  сказати від несподіванки.

— Нічого. Я  маю   туберкульоз горла...  Але  то  нічого.

Сюди, Андрійку!..

Андрій протиснувся,  й  вони обнялися над   людським хаосом. І поцілувались.

— Нічого, —  сказав  Андрій, потішаючи  і  поляпуючи друга  по  спині. — Єрунда. Все  єрунда, друже!

Вони  з  вісім   років  не   бачились,  тепер стояли,  розмовляючи пошепки й гарячково, намагаючись сказати все зразу. У Миколи були  великі сині кола під  очима, й раз  по раз  хапав за  горло сухий кашель. Це  він  — колишній красень, співун, аристократ з манер, симпатяга. Микола! Боже, що  сталося з людиною!

— Добре, — сказав староста. — Займайте місце поруч з ним.

— Де  твоє  місце, Миколо?

— Ось  тут, сюди. Посуньтесь, товариші, трішечки.

Миколине  місце було  під  стіною, під  темним вікном. Люди  неохоче  посунули  свої   речі,  деякі мовчки,  деякі бурчали, звільняючи маленьку латку  для  Андрія. Посунули речі  всі  — цілий ряд  — попід стіною, уриваючи кожен з свого й  так  маленького місця по  сантиметру. Звідси й  незадоволення, й понуре бурчання деяких. Ще  на  сантиметр, на  дорогоцінний  сантиметр  менше  місця!  А  місця  було занадто мало.

Андрій поклав  свою торбиночку,  сів  на  голу   підлогу поруч з Миколою і — так, наче й був  у цій  камері. Одразу вріс   в  цю  масу   людей, як  нормальна й  природна  частка цього ярмарку.

Цікава ця  камера ч. 12.

Це  окремий, оригінальний, фантастичний світ.  Так  би мовити, світ  в домовині. Республіка «людішек». Причому, мабуть, таки найдемократичніша республіка на  цілій планеті, якщо на  хвилинку забути про  залежність її  від  того світу, що за мурами, й від його  церберів. Республіка зі своїм урядом, зі  своєю конституцією, звичаями, фольклором, із своїм побутом, навіть зі своєю термінологією, якої не існує там, поза  мурами, в тому нереальному вже, втраченому світі. Це світ з окремими заінтересованнями, проблемами, своєю літературою, наукою, болями й  стражданнями, з дружбою й  зненавистю, з інтригами, зі  своєю політикою й  зі  своїм окремим соціальним та національним укладом — вірніше, інтернаціональним укладом. Бо  тут були  всі  — починаючи вірменськими  дашнаками  й  кінчаючи німецькими  шуцбундівцями та  турецькими кемалістами. Але  домінантою, всеспаюючим цементом були  «господарі» країни — українці,  звичайно,  «петлюрівці», «хвильовісти», «шумськісти», «терористи», «диверсанти» й так  «контрреволюціонери  всіх мастей». І домінуючою мовою була  українська мова, якою говорили всі як державною мовою. Так, тут це була воістину державна мова, без фальшу, без упереджень, без глузування «залізяку на  пузяку» та «самопер попер до  мордописні». Її приймали всі бездискусійно, бо 80 процентів тут українців. Тут  вони були   завдяки своїй чисельній і  інтелектуальній більшості, без сумніву, державною нацією. І піснею домінуючою була українська пісня, яку любили й співали однаково всі.  Навіть перси.

В  половині подвійної камери, в  якій був  Андрій, люди  сиділи  так   само  в  шість рядів,  як   і  в  першій  половині. В шість рядів!  Хоч  камера була  всього чотири метри завширшки.  Вони сиділи ряд   насупроти ряду, потім ряд спиною до спини, упираючись один в одного, потім знову ряд  насупроти. І так  до краю. Всі ці ряди сягали уповздовж через усю камеру, а в них люди  були  зімкнуті щільно плечем до плеча. Люди сиділи, підкорчивши ноги або  поставивши їх кроквами, щоб  поміж рядами можна було  сяк-так пройти. Але  пройти все  одно не  можна було.  Люди мліли від довгого сидіння і все якось норовили простягти то ту, то ту ногу.  Іноді вставали, стояли погойдуючись і знову сідали.

Скільки тут є тих  людей!

Тут  їх  немало, небагато — 340  чоловік. Триста сорок! В  двох  камерах!  А  були   це  камери колишньої каторжної пересильної тюрми, розраховані кожна на  25  ліжок. Та  ті часи, коли тут були  ліжка, давно минули. Люди тут взагалі забули вже, як ті ліжка виглядають і як на них  спати. Спали тут, в цьому світі, так, як  і в камері 49-й, — по новому. Велике діло  поступ, цивілізація!  Але  про   спання згодом. Спершу про  неспання, про  «бодрствування».

В другій половині так  само, як  і в першій, в зовнішній стіні  була низка вікон, але ця камера була темніша і вогкіша, бо виходила на  північ. Вікна мали засклені рами, й ті рами були  відчинені всередину, як фрамуги, лігши на підвіконня, а в клітини поміж ґратами було  натикано теж силу-силенну торбиночок,  вузликів та  інших арештантських пожитків. Так  що, мабуть, коли б навіть і не  було  залізних щитків за вікнами, то  й  тоді  б  в  камері було  темно. І майже ніякої вентиляції. Стояв тяжкий, нестерпний сопух. На  додачу ж до  того   всього було   безліч блощиць.  Вони теж  мали  тут державу в державі, незнищимі й непоборимі, — посіли всі кутки й всі розколини в стінах, яких, розколин, було немало. Крім блощиць, водилися ще  таргани, стоножки, мокриці і миші (на  яких, між іншим, арештанти улаштовували окремі полювання, незгірші за графські лови на  лисиць).