Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Знову цікавим типом був  доктор Петров. Це  теж  був прообраз певної категорії людей. М’який і улесливий, пролазливий до  людських душ, шовковий доктор Петров. Він до всього пильно прислухався, до всього приглядався, всім цікавився, всім  співчував, всіх хотів  потішити, розпитуючи про   все  докладно. Ця   його   риса нашорошила  Андрія. Та хіба  тільки Андрія? Вона нашорошувала всіх, крім самого доктора Петрова. Дивним здавалося, що цей  доктор Петров мав  такий випещений вигляд і мав  якісь привілеї, наприклад, привілей тримати цілу  гору  речей при  собі, та  й  ще мати передачі, навіть мав  побачення з рідними, чого  ніхто  в камері не мав і не міг навіть мріяти про  те. Речей мав Петров аж три  великих тюки й домагався для  них  місця на  підлозі. Він  складав ті  тюки, як  канапу, й  влягався на  ній  досить вигідно спати, не  рахуючись з рештою. Там, де  були  його тюки, — там  строгий орнамент «валета в  замок» ламався, роблячи щасливий виняток для  доктора Петрова. Староста ніби раз  пробував на  домагання всіх  в’язнів ту лінію замка вирівняти законно, але  з  того  нічого не  вийшло. Петров м’яко покликав чергового корпусу за  арбітра, й  тюки лишилися недоторканими. Петрова не  любили, але  боялися його, мовчали й  навіть деякі загравали з  ним. Таємниця цієї   магічної сили  Петрова  була   для   декого  зрозумілою. Часто вдень, а то й увечері, Петрову нагло приспічувало «на оправку», і він, наперекір встановленому правилу (ніхто не може ходити на «оправку» поза  чергою), все-таки домагався свого і йшов геть  з камери — наглядач його  випускав без особливих суперечок. А  пішовши,  Петров часом занадто довго ходив. Єдиний, кого Петров боявся і не  підступав до нього з м’якенькими своїми розпитуваннями, — це штурман. На  Андрієві він  теж  осікся і після першої спроби більше не  приставав,  лише пас   очима  оддалік та  дослухався  до розмов одним вухом, якщо Андрій з кимсь про  щось говорив.  Петров дуже  старанно дотримувався режиму — не мав ніяких заборонених речей, не робив ані голок, ані ножиків, ні шахів, ні люльок, не  грав  ні в які  гри, не  шив і не  писав записочок на  дрібних шматочках паперу — одне  слово, був ідеальним, дисциплінованим в’язнем.

Про його  особисту справу ніхто  нічого в камері не знав, у той час як він про  справи інших знав усе. Він мав  дуже ніжні, випещені, короткопалі руки, й, власне, ці руки Андрієві особливо не  подобались — напевно, він  ні  разу  ніколи не мив  підлоги, не  тягав бачків, не  носив параші. Він  від того всього відкуплявся то папіросами, то чим  іншим. Тюремний хліб  він  рідко їв, бо  мав  передачі; пайку хліба  він  віддавав камерним «пролетарям», що  прали йому білизну й носили за  нього парашу. А найприкрішим у нього було  те, що  у всіх камерних арештантських конфліктах він все поривався бігти  по  наглядача або  чергового. Такий Петров.

Надзвичайно цікавим був один військовий літун  і командир ланки на прізвище Шклярук. Висока, чорнява, струнка, високоінтелігентна людина. Він  був  не  просто літун  і командир, він був поет  своєї справи. Коли він всаджувався на покладений клунок посеред камери й починав оповідати (а його  староста вибирав у число найкращих оповідачів) про свої  літунські рейди, про  авіацію взагалі, про  свої  зустрічі з Чухновським, Чкаловим, Ляпідевським тощо, камера завмирала, впокорена цією людиною, його  чудесним даром слова, крилатим летом його   думки й  душі.  Це  був  сокіл, ні, це  був  орел. Він  нічого не  говорив особливого, ніяких карколомних і страшних пригод, ніяких складних інтриг. Він  просто оповідав про   лет  в  зеніті, про   людську душу, озброєну дюралюмінієвими крилами. Якийсь письменник, здається Кузьмич,  написав  книжку про   крила, яка   так   і називалася  —  «Крила». Яка   то  убога   проза порівняно  з тими крилами, про  які  оповідав цей  військовий літун. Він оповідав  про   екстазу  людської  душі,  піднесеної  в  небо, розповідав про  тріумф її після довгих шукань, він  оповідав і  про   історію тих  шукань, про   крила Ікара й  про   «крила холопа», про  всі  спроби гордої людської душі  пірватися в блакить і про  її трагедії; він  оповідав про  відважних літунів усіх  часів  і про  героїв сучасності — він  оповідав буденні, прості, але  захоплюючі своєю простотою речі.  І він  оповідав  про  машину — оповідав про  неї, як  про  живу  істоту, любовно й з великим пієтетом, називаючи всі  її шурубики й  гвинтики, про  її хвороби й  примхи, про  її життя — так, про  життя, цікаве й захоплююче, починаючи від лабораторії (від  народження) й до трагічної аварії (до  смерті). Безодня любові  в  цій   людині  до  матеріальних,  неодухотворених речей дивувала Андрія. І він  зрозумів, що  для  цього літуна не  існувало  неодухотворених речей  —  всі  вони були   для нього одухотворені силою людського генія й людської волі. І  так  само вражала в цьому суворому військовому літунові душа  романтика й  естета. Незрозумілим було, навіщо цю людину посадили до  тюрми. Мабуть, для  того, щоб   вона тужила за  сонцем, за  простором, за  летом, за  прекрасним світом і за  прекрасною в  своїй природі людською душею друзів  і товаришів.

Ні, його  посадили для того, щоб  він більше вже не літав, щоб  знищити, бо занадто вже він великий романтик і занадто вже поривається вгору. Він ніби  сидить у справі Блюхера, під  командою якого в ОКДВА служив на  Далекому Сході, а опинився тут, бо  його  привезено з-над Тихого океану до місця народження — він  сам  харків’янин. В години, коли він  не  оповідав і  нічого не  робив, Шклярук  простоював біля  вікна, дивлячись вгору  на  малюсіньку латочку часом синього, часом захмареного неба, яке   було  видно поверх високого щитка, так, ніби хотів  туди  вилетіти. А  коли в камері співали оту  «Сижу за  решеткой темницы сырой», Шклярук лягав на своє місце на підлогу і, заклавши руки за голову, мовчки дивився в стелю — слухав  пісню про  орла, що  кличе в’язня вилетіти геть  і податися туди, де немає нікого, де гуляє лише вітер  свобідний і гордий орел. І ніхто, мабуть, тієї  пісні не  міг до кінця так  зрозуміти, як  він, хіба ще Андрій та штурман, які  теж літали в зеніті й плавали над великими безоднями.

Справа Шклярука була  безнадійна — він  «розколовся» (надмірною для тонкої душі естета була проба) і тепер чекає трибуналу.

І багато ще  було  надзвичайних людей в цій  камері. Ба, всі  люди тут  були  по-своєму надзвичайні, й  про  кожного з  них  можна багато, дуже  багато сказати. Кожен з 340  був чимось оригінальний, і щоб  їх усіх охарактеризувати, треба написати окрему, велику книгу. Починаючи від токаря з ХТЗ та агронома з колгоспу й кінчаючи високим інженером та професором Марксо-ленінського інституту — всі вони були варті  окремої уваги. «Діла»  ж у них  були  найрізноманітніші і  часом найфантастичніші,  а  часом надто вже  безглузді й смішні. Тут  були  ті, що  сиділи за  велику «диверсію» й  «за калоші» (насмілилися десь  сказати, що  в крамницях совєтських бракує калош), за те, що  були  колись за кордоном,  і за  те, що  не  були  за  кордоном, за  те, що  збудували не  так завод, і за  те, що  той  завод слідчому здумалось «зірвати». За те, що  в колгоспі чомусь здохла стара кобила, і за те, що чомусь помер після пиятики начальник Політвідділу МТС. За  свастику, намальовану на  вчителевому черевикові, й за криво намальовані вуса  «вождя» на  мистецькім панно; за те, що  назвав життя «собачим», і за те, що  називав цибулю «совєтським салом». За  те, що  не  був  у Червоній армії  під час  революції, й за те, що  в ній  був саме  під  час  революції; за  те, що  не  був  у партії, й за  те, що  якраз був  у партії. За те, зрештою, що  нещасливим уродився й  що  такий випав жереб. В багатьох районах РВ  НКВД дістали плани (все-бо в цій  країні плановане) — плани ліквідації «ворогів народу»,  — їм  доведено план «до  району», а  вони вже  довели його  «до двору», бо мусили вибирати — або  виконати план «боротьби з ворогами народу», або не виконати того  плану й сісти  самим, як сідали всі за невиконання будь-якого плану. Виконуючи план, начальники на місцях хапали всіх, на кому спинялася їхня  увага, й план таки виконували. А тепер ще план треба перевиконати, та  не  як-небудь, а по-стахановському — на  двісті  процентів. І попливли «вороги народу» в тюрми  рікою.  Велике  діло   план і  велике  діло   —  кампанія «реконструкції людини», а ще  більше діло  — кампанія «очистки тилу» від прямих і потенційних ворогів режиму. Хіба  масштаб і глибина цієї  кампанії арештів не  є доказом масштабів невіри правлячої верхівки в лояльність і вірність своїх  громадян? А оскільки дія  викликає протидію, то чим більше розгортається кампанія ліквідації «ворогів народу», тим  більше тих ворогів стає. Бо  не може ж мати, за арештованого й знищеного сина, стати другом системи!  Або  брат за  брата!  І таким чином брила, котячись з гори  Безглуздя, стає   все  більшою,  ситуація  стає   все  безнадійнішою,  все йде  до  ідіотизму, до  самозаперечення. А Машина працює. А десь  за  мурами принишкли  великі мільйони й  чекають своєї черги, оті самі, що про  них слідчий казав Андрієві — «у нас  людєй хватіт!»

Але складається враження, що  їх таки не «хватіт», якщо так  ітиме.

Темп  арештів обігнав  темп  ведення  «діл».  Створився залом.

При всій напрузі «діла» в’язнів все-таки тягнуться повільно.  Бо  не  вистачає слідчих, хоч управління (Харківське, як і  сила-силенна інших) працює безперебійно. Але  все-таки справи посуваються дуже мляво. Особливо коли люди  уперті.  І тому, наростаючи, лавина арештантів розпирає мури тюремні, загрожуючи їх розсадити.

Деякі «щасливі» пройшли вже по кілька разів  «конвеєр», а деякі сидять по  два  роки й не  бачили слідчого у вічі.  Загубились. Був  випадок, коли один поцікавився, коли вже нарешті його  викличуть, і тюремна адміністрація не  могла ніяк взнати, до  кого ж  він  належить, до  якого слідчого та по  якій справі. Отак упіймали людину, вкинули в  будку, як  гицель пса, та й забули. І почали ту справу виясняти по всіх інстанціях, а в найнижчій інстанції — в райвідділі того району, звідки людину взято, — начальник змінився і справа заплуталася безнадійно. Але  звільняти людину ніхто  й  не думав. Де там! Коли ти вже  сюди потрапив, то вийти звідси ти не  мусиш! Таке правило цієї  інституції. Що ж до «діла», то  — «Була  б людина, а діло  знайдеться!»  — це  з скрижалі заповідей цієї  установи. То  нічого, що  людина сидить два роки без  виклику. Не  біда.  З  концтабором чи  з кулею все одно не  розминеться.

Непереможна, залізна діалектика!

В цій  камері Андрій взнав про  існування щонайменше мільйону контрреволюційних організацій в СССР, крім тих, що були  вже йому  відомі. Просто дивно, як та совєтська влада досі трималася й на чім вона трималася! А організації були такі, що  однієї б вистачило ту владу  повалити й розвіяти на порох. Скажем — організація колишніх червоних партизан, яка  нараховує сотні тисяч жахливих «терористів, повстанців і  диверсантів,  підтримуваних ідейно  всім   фашистським  і капіталістичним світом». А ще ж організація РОФС (руський офіцерський союз). А зо  дві  сотні українських «страшних повстанських  і  терористичних  організацій»!  А  організація  шпигунів!  А терористична організація спортовців, яка «очолювала й використовувала в контрреволюційних цілях всі маси спортовців України і СССР». А це ж грубі  мільйони   найздоровіших  та  ще  й  добре наспортованих  людей! А  організація мисливців і  рибалок, які, кожному відомо, всі  навіть мають рушниці й  по  кілограму пороху та  шроту завжди про  запас.

А організація комскладу РЕЕА!  А організація вчителів! А організація прокурорів! А організація залізничників України  під  проводом Малія? А організація студентів!  А організація інженерів! А організація письменників! А організація митців! А організація вірмен, персів, німців, турків, корейців, молдаван і циган... А, нарешті, організація вегетаріанців та  взагалі безліч організацій  усіх  незадоволених з  нестачі калош та цибулі...

Абсурд? Абсурд. Але  все  це  є, і на  все  це  понаписувані й  навіть «щиросердно» попідписувані  безліч протоколів,  і за все  це  люди ось  так  сидять і чекають смертної кари або каторги.

Коли ж  до  того  додати існування   справжніх  петлюрівців, хвильовистів, шумськістів, троцькістів, дашнаків, бухаринців, правих, лівих  і перпендикулярних «уклоністів», сіоністів, соратників Тухачевського тощо, тощо, то просто дивно, як  та совєтська влада все-таки тримається. Це  належить  до найбільших чудес  світу.  Це  не  сьоме вже, а восьме чудо  світу.  Сьомим чудом є цей  ось  корпус, що  стоїть і не розсипається, хоч  в  його   череві товчеться зразу   ж  десять тисяч чоловіків «страшних ворогів народу», а розрахований він  царським будівничим всього на  кількасот людей. Хіба це  не  сьоме чудо  світу?  А ще  більше чудо  таке:

Ось  в цій  камері сидить 340 чоловік, а...  двері  часом не замикаються. В це тяжко повірити? Тяжко! В камері сидить 340 страшних «ворогів народу» з найжахливішими статтями обвинувачення, згідно з якими кожен мав  би  сидіти прикованим на  ланцюгу, та  й  ще  той  ланцюг перегризати, а вони собі  сидять — і нічого, не  розбігаються, виглядають в незамкнені двері на сходи  й кепкують з наглядача. І наглядач тим  не  дуже  переймається, що  так  часто забуває замкнути двері, — куди  вони розбіжаться?! З  СССР все  одно не  вибіжать! І він  має  цілковиту рацію.

Часом в цей  «звіринець» вскакує сам  начальник тюрми й кричить несамовито:

— Заключонниє!!! Садітєсь!

Це  щоб   усі  сиділи, а  він  міг  вільно височіти над  усіма.   «Заключонниє»  сідають,  а  начальник  походжає набундючившись. Сам  він  низенький, обрюзклий з обличчя, рудий і з очима альбіноса. Дегенерат. Справжній, непідробний. Богом створений дегенерат. Альбінос. Кажуть, що  він дослужився до чину  начальника тюрми, пройшовши спершу через кар’єру ката  — того, що розстрілює. Це правда. Андрій його  з першого ж  разу  впізнав — ще  в ті часи, коли Андрій   сидів уперше,  альбінос  цей   примелькався  йому,  водивши на  імпровізований розстріл та  взагалі працювавши в тюремній зграї  й заходячи часом до  камери з невідомою метою — для  психологічного впливу.

«Заключонниє» сиділи, а альбінос походжав по  камері, наступаючи на ноги, зазирав у всі кутки. Сам. Такий герой. Вдирався межи 340  страшних «ворогів народу», як  в клітку  з  левами, і  не  боявся. Часом він  знаходив заборонену річ  — скажімо, люльку, — й тоді  була  біда.  Взагалі ж йому подобалося, що  от  таке  юрбище здоровенних людей, а всі його, маленького альбіноса, бояться. Сидять, як турки, і він навіть кого схоче  може турнути ногою. Він  упивався своєю могутністю. 340 чоловіків у цій  камері і безліч у всій  тюрмі сидить жахливих «ворогів народу», а  ще  не  було  випадку, щоб  його  ці  «ублюдки» й «агенти фашизму», «бандити душогуби» хоч  раз  роздерли навпіл.