Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Чим стукав? — запитав наглядач усторч.

— Куди?

— В стіну.

— Лобом, чоловіче добрий.

Наглядач помовчав, посопів, а тоді безцеремонно плюнув на  підлогу:

— Ну, добре. От як я тебе спіймаю, тоді ти вже застукаєш лобом.

— Добре. Так  би  й говорив. Піймай же.

— Ніззя стукати!  — викарбував наглядач грізно й  вийшов.

На  тому  перша телеграфна розмова урвалась. А другої розмови вже  не  було.  На  жаль, не  було.  Ризикуючи «постукати лобом», Андрій ще  пробував увечері кілька разів зв’язатися з камерою зліва, але  нічого з того  не  виходило. Камера зліва   не  відповідала. Пробував  і  вночі, так   само безрезультатно. Не  інакше, як  той  телеграфіст «засипався». Андрій вирішив попробувати ще  вдень. Але  йому вже  не судилося більше поговорити з таким виразним телеграфістом, яким виявився ад’ютант славного командарма. Мабуть, старий каторжник. Все, що  він узнав з розмови з ним, — це що  тут  десь  сидить дружина  командарма  Дубового. Десь отут, може, навіть в  камері поруч. Може, в  іншій камері, може, десь  у великій загальній. Але десь  тут, в цій  тюрмі на Холодній горі.  А в тій  юрбі  жінок, ноги яких вони бачили першого дня, вона була  напевно. Та  ще  взнав, що  в  цім спецкорпусі не  тільки самі  трійники й не  тільки сидять тут в камерах по  24  людей, а й  по  більше. Цифра, яку  назвав ад’ютант, правда, була  занадто астрономічна, як  для  однієї камери, але  Андрій не  мав  до цього жалю, лише мав  жаль, що   їхній   зв’язок  був  такий  короткотривалий.  Уранці їм звеліли зібратися з речами й вивели геть.

Андрій таки  мав   нагоду взнати,  чи   правду  говорив ад’ютант, — їх повели в другу  половину спецкорпусу, крізь внутрішню залізну браму, провівши раніше повз камери смертників, що  були  розташовані в  самому низу   під  сходами.

Переводячи в  другу, таємничу  половину  спецкорпусу, їх  розпорошили.  Спершу розсадили  в  якісь  шаховки. Ті шаховки стояли низкою  попід стіною, як  в  гардеробній, внизу трійникового  відділу, поруч з камерами смертників. Були вони манюсінькі й  тісні, трохи більші за  кабінки в «чорному вороні» з маркою «ЦЕРАБКООП». В ті шаховки їх розсадили по одному, по два. Андрій опинився сам.  Кабінка була вузесенька, без ніякого сідальця чи чогось, щоб  сідати. Темна. Цвіла. На цементовій підлозі мокро. Він тут простояв годину, дві, три, здавалось, вічність, чекаючи в темряві, що буде далі.  Чув, як з суміжних кабінок забирали по черзі  його товаришів. І все  те  пошепки, тихенько. Нарешті дверцята відчинилися і його  теж  забрали.

Ад’ютант казав правду. Астрономічна цифра виявилася зовсім не божевільною фантазією, а божевільною дійсністю. Андрій це  усвідомив у першу ж мить, як  переступив поріг камери ч.  12,  однієї з  загальних  камер  другого спецкорпусу, про   які  говорив ад’ютант. І першим почуттям, яке вразило його   свідомість, було  почуття, що, мабуть, ніякі найсміливіші чутки й припущення все-таки не  можуть перевершити реальної дійсності в державі. До  цього почуття приєдналася ціла   веремія інших. Та, мабуть, найвиразнішим з усіх тих почуттів було  все-таки почуття радості. Так, радості. Радості істоти, що, здеградована з категорії людей в категорію «людішек», найдужче боялася  загинути в  цім царстві самотньою. І от радість ця  була  від  приголомшуючого  факту — люд и!  Безліч людей. Безліч. Сила-силенна. Вони ворушилися, здавалось, незчисленною масою в сизих хмарах тюремного диму, ні, під  тими хмарами, що  текли в усі  боки пасмами. Вони ворушилися під  тим  димом, як під  шаром води, переснованої баговинням і медузами, на підлозі, як  на  дні  океану. Оброслі мохом, обплутані водоростями ганчір’я, якісь сині всі, мов   потопельники,  мов привиди в  якомусь підводному, моторошному царстві. Ті привиди сиділи навпочіпки в шість рядів, виповнюючи камеру  так  щільно, що  здавалося неможливим пройти не  те що  в другий, далекий кінець камери, якого за  димом і не видно було, а бодай на якийсь метр  вперед. Цілий світ! Ціла держава! Цілий СССР! З облич і з гулу розмов можна було відразу визначити інтернаціональність складу мешканців цього світу.  Андрій стояв біля  дверей і не  знав, що  йому робити. Його вкинуто, зачинено двері  за  спиною — і хай собі  як  знає. Він  стояв і  дивився на  дивовижну картину. В  камері було  півтемно, і треба було  очам звикнути, щоб добре бачити. Після першого враження прийшло інше — враження, що  це  величезний ярмарок або  мусульманська молильня, або жидівська синагога. Люди сиділи в молитовних  позах, здавалось, безконечними рядами, що  губилися в диму, й бубоніли щось, гомоніли, дрімали, щось робили, сварились, співали, божевільно лаялись... Вірмени, жиди, німці, росіяни,  а  найбільша  кількість  —  господарів  цієї землі, українців. Ще  були  представники інших, непередбачених національностей. Праворуч була  низка заґратованих вікон, обчіпляних гронами торбинок, торбиночок, вузликів, лахміття, з повстромлюваними межи ґрат, в клітини, як  в бджолину вощину, хлібними пайками, черевиками, якимись згортками, горнятками, горщиками. Ліворуч була  суцільна стіна, а в ній  прохід посередині, без  дверей. Там  теж  були люди... Там  ще одна  камера. Люди товпилися на тих дверях, влазили й  вилазили... Біля Андрія стояла величезна залізна  діжка з  віком — тоннажем в  зо  два  центнери. Андрій роззирнувся й  за  традицією, як   останній новоприбулий, почав вмощуватися біля  цієї  діжки. Його поява в камері не викликала майже ніякого інтересу. Лише ближні позирали з байдужою цікавістю й питали трафаретне:

— Звідки? Давно сидиш? З якого району?

По  якому він ділу — ніхто  не питав, бо то було нецікаво, бо  всі  діла  у всіх  однакові, далебі.

Збуваючи відповіді посмішкою, Андрій вмощувався біля діжки, навколо якої стояли калюжі, й в тих калюжах сиділи люди, — як  ген  з діри  в стіні  вийшла якась бородата, напівгола людина й гукнула:

— Гей, новенький! Давай сюди.

— Давай... Смали, смали!.. — загукали привиди підбадьорюючи.  Андрій поламзав  до  бороданя,  переступаючи через хаос  людських ніг, через людські голови. Ніхто на нього не кричав, люди  тільки прихилялися, коли він заносив ногу.  Ні, пройти, мабуть, неможливо!

— Ставай на спину! — гукав  хтось  гостинно, згинаючись і підставляючи спину. Але  в Андрія не  вистачало духу йти по спинах, засміявшись, він ламзав так, вивертаючи суглоби ніг, втискуючи їх  межи людські тіла.  Нарешті він  дійшов до проходу й став  — за проходом була  друга  камера, набита людьми так  само. Тобто не  людьми, а «людішками».

— Я староста, — сказав голий бородань. — Я вас  зараз улаштую. Ідіть  за мною.

Тут зі звалища схопилася якась тінь  і почала гарячково протискатися назустріч. Але протиснутись не могла, застряла  на  півдорозі, як  муха  в  смолі, й  одчайдушно загукала хрипким, шиплячим голосом: