Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

З групи жидів, яких теж  було  щось біля  30 й які  майже всі йшли під рубрикою «троцькісти», чи не найяскравішим був  такий Львов. Науковець за фахом, невеликий на  зріст, пузатенький,  утлий на  утори[34]   міщух, хоч  і  «член   партії з 17-го року»  й  «соратник» всіх  найвидатніших діячів революції (хоча  Андрій і був  певен, що  в революцію цей  Львов був  десь  перукарем в Житомирі або  в Бердичеві). Але  перед  арештом він  був  десь  великою «шишкою». Цей Львов, очевидно, мав  геморой, бо  більшу частину дня  не  сидів, а стояв, але  то  нічого. Він  серед жидів був  авторитетом, бо до нього всі завжди зверталися й щось шепотіли подовгу, й він  завжди посередничав у всіх  конфліктах своїх  братів по крові з оточенням. Навіть Гепнер, який прибув до  камери теж  так, як  і  Андрій, і, поповнивши  жидівську фалангу, був, безперечно, найсоліднішою серед них  усіх  персоною, ставився, одначе, до Львова з повагою. Всі жиди наслідували його  поведінку. Він був обережний і хитрий, як і всі, і такий же  вічно нашорошений та переляканий. Але  тоді, коли всі жиди обмежувалися переляканим  мовчанням та  жалісним зітханням, підкреслюючи своє несправедливе та  безмірне мучеництво, Львов ішов далі.  Він, стоячи, та погойдуючись над  масою сидячих, та скрушно зітхаючи, час від часу  заламував руки, зводив очі  до стелі  й розпачливо жебонів:

— О, аве, Цезар! Морітурі те салютант!!!

Мовляв, «От, Цезарю! Ти караєш мене, а я все-таки вірний тобі, вірний до  гробу, до  смерті. Ах, яка  трагедія!  Яке жахливе непорозуміння! Як тяжко й несправедливо терпить товариш Львов».

— «О, аве, Цезар!!!»

Причому Львов все норовив так зітхнути, щоб  це дійшло до вух якщо не наглядачів та слідчого, то принаймні до камерних стукачів і сексотів. І скільки непідробленої скорбі, страждання вірного серця, скільки муки й  скільки любові до  Цезаря та прощення йому всіх  гріхів  супроти товариша Львова.

Не  Львов, а  просто тобі  янгол, несправедливо повержений в морок кромішній.

Штурман в  такі  хвилини дивився на  Львова, й  дивна посмішка перебігала по його  зімкнутих устах.  Безодню презирства, вкладену в ту, ледве  вловиму, посмішку, не можна виміряти ніякою мірою. І, напевно, вона була адресована не так  до Львова, як до його  Цезаря, що має  таких морітурі. В  таку  мить Андрієві штурман уявлявся на  борту   крейсера  —  гордий  штурман  на  борту   гордого крейсера.  Вітер б’є  в  обличчя й  полоще його  бушлат, бистрою молоньєю в’ється над  ним альбатрос, обличчя засмалене вітрами всіх широт і оббризкане піною дванадцяти морів — він дивиться вдалину, як  сонце вогненними  мечами ралить розгойдану стихію моря, думає велику й глибоку, як  саме  море, думу, й перед гордим його  орлиний зором стелиться могутня сонячна перспектива — перспектива його  Вітчизни, в ім’я якої він  несе  свою горду  душу  і серце в небувалі ще, звитяжні й  ризиковані рейси, поклавши все  на  карту без  жодного вагання й без мудрування лукавого. Одвертий, як саме  море і небо, і мужній, як  та вся  стихія, штурман. Штурман, для якого немає Цезаря серед всіх  тих, хто  замірився на  горду його  душу.

Такий він, цей  штурман, на  тлі  тих  «морітурі» з  їхнім Цезарем.

Зітхання Львова мали вдячний резонанс серед всіх його братів по крові. Та й не тільки серед них.  Це  була категорія, окрема категорія людей, здебільше з числа недавніх носіїв партбілета, здобутого часом в боях, а здебільшого підхлібництвом, низькопоклонством, практикою вірних, готових до послуху, безідейних «морітурі». Але більшість з них, мабуть, все-таки мала в  душі  велику внутрішню колізію: вірність ідеї  революції — це  з одного боку, й  скидання їх Цезарем на  смітник з тавром «ворогів народу» — з другого. Колізія повставала від потреби ненавидіти й нездібності ненавидіти, бо ж...  Бо  ж їх вкидають на  смітник нібито в ім’я  тієї  самої ідеї, в ім’я  якої вони віддали свої  сили і кров. І може, в тім викрику: «О, аве, Цезар, морітурі те салютант!» — криється справжня, незмірима й неосяжна людська трагедія.

Та більшість в камері не належали до «морітурі». А якщо вони й були  «морітурі», то  зовсім іншими. Морітурі іншого  Цезаря. Того, який ще  їх не  прирік на  страту, а прирік інший, якого вони все-таки не  визнають за  Цезаря і через те тут сидять.

Іншим цікавим типом був, з числа тих, які були найближче до Андрія, як скелет, чоловік на прізвище Дахно. Він був знаменитий тим, що  сидів у тюрмі як  представник нової, винайденої в НКВД, окремої нації, нації...  вегетаріанців!  Смішно,  але   факт. Таку   націю  встановив  слідчий. Дахно був  вегетаріанець. Чи  по  волі, чи  по  неволі, але  він не їв нічого м’ясного, навіть не пив  води, біля  якої близько лежало м’ясо чи щось подібне. І був він  в цьому фанатично послідовним й  невгнутим. Чи  це  була  фізична конечність для  нього, чи  просто ідея  фікс, але  він  виявив у цьому подиву гідну стійкість. Поводився так, як поводяться сибірські сектанти в питаннях своєї віри. Їв  лише хліб  і пив  воду.  Та все  домагався від  слідчого і  всієї   тюремної адміністрації відповідних для  себе  вегетаріанських харчів. Слідчий йому ті харчі  обіцяв, але  поставив умову  — признатись у всьому, в  чому   його   обвинувачують. Дахно вже  навіть почав  був схилятися на  те, готовий іти  на  крайні жертви в ім’я  своєї ідеї фікс. Це був тип  справжнього фанатика, які  могли тільки  траплятися в Середньовіччя. Він  згодився «признатись» в  усій  своїй контрреволюційній  організації, відповідно до формули пред’явленого йому обвинувачення. Але, на жаль, нічого не міг придумати. Нічого такого, що задовольнило би плани слідчого. Так  і не придумавши нічого, Дахно з’явився перед світлі  очі  слідчого. Слідчий вислухав його  зітхання, розлютився безмежно й несамовито вигукнув:

— Ага!   Ти   так?!   Так   плював  же   я   на   твою  вегетаріанську   національність!  Тоже мені нація  зачухана!

І після того  заходився бити. Й бив  доти, доки Дахно не підписав протокола, що  він  терорист, шпигун, і диверсант, і  керівник  великої  контрреволюційної  організації вегетаріанців.

І тепер Дахно сидить в  камері ч.  12  і  помалу умирає, уперто, але  марно домагається окремих пісних харчів. Він здався як  «контрреволюціонер і враг  народа», але  як  вегетаріанець не хотів  здаватись. І не мав  наміру. Він  мав  намір умерти. І до того  йшло. Всі умовляння товаришів ні до чого не  призводили. Глядя на  нього, Андрій думав  — яка  велетенська воля сидить в цій  людині! Коли б такою людиною рухала  не  ідея  фікс, а справжня якась людська ідея  — що така   людина могла б  зробити!  Золота людина. Людина з великої літери і... І створила анекдоту. І за анекдоту умирає.

Анекдотична людина. Родоначальник нової, вегетаріанської національності.

Цікавим був  грек   Металіді. Талановитий  композитор, веселий бесідник, сміхун, відважний і одчайдушний в поводженні з тюремною адміністрацією та з слідчим, як горда, високоосвічена  людина. Досить міцної будови до  того  ж. І в той  же час до божевілля боїться мишей. Ця  людина була в Іспанії й  нібито боролася зі  зброєю в руках  проти армії Франко, а тепер сиділа, тяжко звинувачена в шпигунстві на користь Франко, в повстанні й терорі, в числі групи непересічних, видатних осіб.  І... панічно боїться мишей. Коли Гриша (наймолодший в’язень з числа камерного пролетаріату, пустотливий учень  неповної середньої школи, який сидів за  те, що  намалював учителеві на  калошах свастику й  той пройшовся по вулицях міста, відбиваючи цей  достославний знак на підошвах, спричинивши тим страшний переляк всієї міліції й НКВД) — коли цей  Гриша, впіймавши мишу, підкрадався й тихенько впускав її Металіді в кишеню, Металіді верещав безтямно, стрибав божевільно по  людях і метався так, ніби його   облили бензином і підпалили. Після такої пригоди Металіді щиро  признавався,  що  коли б  слідчий про  це  знав, то  не  мав  би  потреби його  бити, а прив’язав би  за  хвостик мишу й пускав на  нього і цим би  «розколов його  до самого пупа».

І найцікавішим було  те, що  цей  Металіді — страшний терорист і повстанець згідно з обвинуваченням, в чому  він і «признався щиросердно», цебто в намірі знищити всіх совєтських людей, — все-таки не  відважувався вбити мишу.

«Враг  народа» Металіді.

Гриша виявився набагато дотепнішим за  слідчого, він в  простий і дешевий спосіб здемаскував цього страшного «повстанця й терориста».

Зате  Металіді чудесно грав  на  гребінці «Суліко». Навіть склав комічний «Марш врагов народа», організував камерний джаз  і награвав той марш краще, аніж  би те міг зробити джаз  Утьосова.