Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Процедура ж роздачі обіду  була  урочиста й надзвичайно тяжка. Принцип «соціальної справедливості» вимагав, щоб обід   був  розданий  справедливо,  бо...   бо,  крім  юшки,  в бачках ще  була  певна кількість гущі, а  іноді  й  якась пара картоплин, і треба, щоб  усі були  задоволені. А тому  роздавати  — розміряти — обід  не  міг будь-хто. Ця  функція — це була  відповідальна й почесна функція, яка  вимагала окремого хисту, її виконували два  постійних, найбільше вправних   «черпакових», по  одному на  кожній  половині.  Цих «черпакових» вибрали на загальних зборах. І були  це фахові «каптьори» — один з морфлоту, другий з піхоти. Військовики. До  клейнодів цієї  почесної двійки належав великий черпак. Благословенний (для  всіх, лише для  цих  двох  проклятий) черпак. Два  чергових тягали «бачок» між  рядами, а черпаковий крутив у ньому несамовито черпаком, ганяючи гущу, щоб  вона весь  час була в стані розпорошення. А люди сиділи з мисками в руках  й, витягнувши шиї  та  ковтаючи слину, пильно стежили за  кожним рухом   черпака. Часом в  бачку було  лише дві  картоплини, і черпаковий  ганяв їх божевільно, не знаючи, кому  ж їх дати, а всі були  зачаровані тими картоплинами й дивилися, кому  ж вони дістануться, вірячи в своє щастя. Та черпаковий «був з біса хитрий — він напевно все  норовив дати   ті  картоплини  комусь із  своїх приятелів». Може, тому  всі  так  намагалися з черпаковими дружити, як  із  священиком чи  шаманом. Ці  картоплини були  часом причиною цілих революцій, підіймати які  був фахівцем в Андрієвій камері один чоловік, про  якого мова окремо.

Всю  цю  процедуру роздачі обіду  хтось  із в’язнів назвав дотепно по-російськи  «кормлєніє  звєрєй».

Роздача вечері була  набагато легшою й  прозаїчнішою. Вечеря складалася з однієї (однієї!) ложки каші і на  триста сорок чоловік вся  вміщалася в одному бачку, рідко в двох.

Між   цими  процедурами роздачі їжі  люди  займалися всим, на  що  хто здібен, від ранку до пізньої ночі. Ще  кожноденною подією була  прогулянка. Вона була  до обіду  або після обіду, залежно від того, як  випадала черга  для  камери ч.  12.  Їх  виводили партіями по  50-60  чоловік на  тюремне подвір’я, між  блоки, на  п’ятнадцять хвилин, зараховуючи й  перехід по  сходах  туди  й  назад в  число тих  хвилин. На перехід йшло найменше п’ять  хвилин. Лишалося «чистих» на прогулянку десять хвилин. Люди брали з собою коци[33], хто мав, та  інші  лахи  й там  трясли їх, користуючись з нагоди. В подвір’ї ходили «гусаком», дихали повітрям,  а водночас гарячково  полювали  за  шматочками  цегли,  цвяшками, залізячками, шматочками дроту   — за  всім, з  чого   можна зробити заборонену річ  в камері.

Крім всіх цих, так би мовити, «спланованих» подій, було багато подій несподіваних, непередбачених, які  збурювали камеру брутально, як ураган, ставили все догори ногами. До таких належали труси, наглі перевірки, візити НКВДівської контролі, візити начальника тюрми тощо, кари й  штрафи за  порушення порядку та  за  заборонені речі, дезінфекція камери, похід   до  лазні і, нарешті, — тюремна «лавочка», яка  нагло звалювалася на  тлі  всіх  попередніх нещасть, як несподіване благословення Боже, як  велике щастя.

Цікаві люди сиділи в камері ч.  12.  Незвичайна галерея типів. Це, власне, була та сама  камера ч. 49, лише колосальних  масштабів. Було що  спостерігати, що  слухати, з  чого дивуватись. Насамперед, на  всю  масу  в 340  чоловік майже не  було  людей з  нижчою освітою, за  винятком  вірмен та кількох селян. Переважно були  люди з вищою та середньою освітою, високі фахівці всіх  профілів, деякі з республіканськими іменами. Познайомитися з багатьма з них  ближче Андрієві належало попереду. А тим  часом деякі персонажі вискочили  зразу   на  очі  своєю  надзвичайною  оригінальністю, своєю кричущою символічністю, якщо  вже   на  те пішло,  своєю типовістю, як   уособлення  певної  категорії людей. Око, коли б навіть хотілося, не могло розминутися з ними. До таких насамперед належав понурий і довготелесий чолов’яга на прізвище Іщук, що сидів насупроти Андрія під протилежною стіною. Був  він  літ  п’ятдесяти, невиразного соціального стану й фаху  — не  то колгоспний рахівник чи комірник, не то сільський кооператор, не то просто міщух, може, якийсь  гендляр або  церковний  староста, одне   вірно  — він  не  був  ані  статечним селянином,  ані  статечним робітником, ані статечним інтелігентом. Мав  чорні, волохаті брови й весь  час  позирав з-під них  витрішкуватими очима, позирав  вороже, понуро,  підозріло. Щось  було   в  ньому від  шакала. Затаєний,  жадібний, смиренний  назовні,  але пломеніючий зсередини, — пломеніючий якоюсь нічною жадобою. Сперш Андрій думав, що  в ньому горить якийсь внутрішній, великий, може, навіть святий вогонь, але скоро змінив свою думку. Цей чолов’яга найбільше сварився при розподілі підлоги й робив це якось понуро, жовчно, бурчучи щось собі  під  ніс.  Але  не  цим він  показав себе  вповні. Іншим. Він вразив Андрія своєю поведінкою під час першої ж роздачі обіду  (першої, яку  тут  побачив Андрій). З  усіх  витягнутих голів, коли черпаковий ганяв нещасну картоплину по бачку, найвище задертою була голова Іщука. Він дивився гарячковим, жадібним, несамовитим поглядом на черпак, як зачарований, ворушив кадиком, смикав щелепою за кожним рухом   черпака. Очі  його   були  до  того  черпака буквально прикуті. Він  повертав голову услід  за  тягненим  бачком,  і здавалося, що та голова прип’ята до бачка невидимою мотузкою. На обличчі йому  була написана ціла  поема бездоганної жадоби, заздрості, злоби, розпачу скупця, надії  й безнадії, благання, прокльону. Він  пильнував за  картоплиною, чекаючи, поки бачок підсунеться до нього. Відчувши на  собі Андріїв погляд, він  повернув голову й, якось не дивлячись, ощерився,  беззвучно, як  хижий вовк, —  ощерився ні  до кого, не вгадавши, хто це на  нього дивиться, і знову шарпнувся лицем до  бачка, злякавшись, чи  не  проґавив. А тим часом над  ним на  вбитій у стіну  паличці-приколці висіли на  мотузочку ціла  купа  нез’їдених пайок, його  пайок, вони припадали пилом і цвіли, сохли, репались, пропадали. Коли бачок підсунувся до нього, Іщук заплямкав швидко-швидко, щелепа йому дрібненько затремтіла, і так  само затремтіли руки, підставляючи миску, а очі  дивилися в бачок, і здавалося, що  вони ось-ось випадуть в той  бачок і закрутяться в  ньому під  черпаком, як  дві  картоплини. Картоплина не припала йому, і  він  так  несамовито затіпався, що  не  міг вимовити слова. Бачок  помандрував далі, а  Іщук тримав миску,  розхлюпуючи «борщ», і  все  дивився, завмерши й витягнувши шию, що  станеться з  картоплиною. І раптом підняв істеричний крик. Він кричав щось нечленоподільне, бризкаючи слиною, й лише виразно чути було окремі слова: «картоплина», «сволоч», «ракалія», «контрреволюція». Роздатчик вернувся й хотів  ударити Іщука черпаком по голові, але замість того  скривився презирливо, впіймав картоплину в черпак, набравши заразом і бурди повно, й вилив те все Іщукові на  коліна, бо  миска була  зайнята. Вся  камера на те  зітхнула з  полегкістю й  засміялась втішена. Прокляту картоплину впіймано нарешті й геніально приділено. Іщук не  звернув ні  на  що  уваги, замовк і  тремтячими руками ялозив картоплину по колінах, збираючи й капусту. Капусту він  запихав у рот, а на  картоплину подивився молитовно й поклав її нагору, до пайок.

Він  виказав усі  симптоми людини, що  пережила жахливий голод. Але  він  не  пережив ніякого  голоду на  волі, жив  добре, а  тепер зовсім недавно прийшов до  тюрми, в камері ж користався тими самими «привілеями», що  й всі. Він  просто був  феноменально жаднющий, скупий, завидющий. З-за картоплини він  підіймав у камері революції, а потім викидав ті  картоплини в  парашу, бо  вони кисли, лежачи на  пайках хліба, псувались.

Після цього випадку Андрій не  міг  дивитися на  Іщука без  омерзіння. На  якого чорта такі  люди живуть на  світі?! І це блюзнірство — саджати таку  людину до тюрми, де все-таки сидять люди — люди!  — що  не  втрачають людської подоби й людських почуттів навіть в тяжкій трагедії, навіть в такім вертепі. Та  він  не  один. Хіба  це  не  Узуньян ч.  12, отой  вірменський  «аристократ» з  золотими  зубами? Це категорія людей.

Сидів цей  Іщук по обвинуваченню, цілком відповідному до  його  вдачі. Його  нібито  посадили  за  фразу: «Як   був Миколка  дурачок, була  булочка п’ятачок!»  Та  за  висловлену  сентенцію, що, мовляв, «Хоч  би  вже  був  або  цар, або руський гетьман!»

Випадок з  картоплиною — це  не  був  випадок, це  повторювалося щодня до  цього й після цього. При кожному роздаванні обіду.  Тільки картоплина до Іщука не потрапляла більше так просто. На  ту картоплину, як і на ті «горбушки», була  встановлена черга. Картоплина була  строго підпорядкована діючому тут принципові «соціальної справедливості», незважаючи на  Іщукові революції.

Другим яскравим  персонажем,  але   вже   іншим,  був штурман крейсера «Червона Україна», прозваний в камері

«Кровавая  піща». Річ в тім, що в камері (як  і в багатьох в’язницях взагалі) любили співати славнозвісну арештантську  пісню:

Сижу  за решеткой темницы сырой.

Ко  мне  прилетает орел  молодой,

Мой  грустный товарищ махает  крилом —

Кровавую  пищу    клюет  под  окном...

І от, коли одного дня   до  камери вкинули штурмана, побитого, в синцях і кровопідплинах, що  нагадував собою шматок живого, скривавленого м’яса, його  в’язні прозвали  —  «Кровавая   піща».  Зробили,  так   би  мовити, з нього живу  ілюстрацію до пісні. Лице — шматок м’яса, що його   клював не  вільнолюбний орел, а  цирковий  крук. Те прізвисько так  і лишилося за штурманом.

Цей  штурман з  крейсера  «Червона  Україна» —  теж символ,  уособлення яскраве й  кричуще, хоч  і  понуре  та мовчазне з поведінки. Був  це  прекрасно збудований атлет, засмалений  морськими  вітрами, з  витатуйованим орлом, так, як  і в покійного Васильченка, лише в нього був  орел не  на  руці, а на  грудях.

Штурман з  першого ж  дня   запав Андрієві в  око   тим, що  сидів і  присмалював собі   руку  цигаркою, і  навіть не морщився. А коли Андрій гукнув до  нього: «Галло!  Що ви робите, друже!»  — спокійно й діловито відповів: «Загартовуюсь». Андрій думав  спершу, що  це  якийсь божевільний маніяк, але  він  був  зовсім нормальною людиною. Мовчазний, зосереджений в собі  і — симпатичний. З крутим чолом і  розумними очима. Тільки неговіркий, зовсім неговіркий. Микола трохи підніс кінчик заслони над  таємницею цієї людини і водночас поінформував про  його  титул  «Кровавая піща», й Андрій мимоволі пройнявся до нього величезною пошаною. В цієї  людини дуже тяжка справа — він сидить по обвинуваченню в приналежності до протирежимної бойової організації у військовому флоті й навіть чи не в керівництві нею. Глядячи на  нього, можна думати, що  це  правда. І це імпонувало. Сидить вже  два  роки, але  без  результатів. Переніс тяжкі тортури й лише недавно вкинений сюди. Він не розколовся й навіть не думав  про  те. Жде  нової тури  ходіння  по  муках. Він  мовчить, але  коли говорить, то  не  в силі приховати понурого, безкомпромісного, непримиренного презирства до всього, що  підпирає ця  тюрма. Він  має  блакитні, розумні очі, що  світяться сильною волею й воднораз філософською якоюсь журбою та вибачливістю до всіх своїх співкамерників. Він  не  встряє ні в камерні конфлікти, ні в явні  спірки. Він на все дивиться згори, задивлений десь далі, аніж  ця  камера, може, в сонячну морську блакить, може, в пережиті шторми й бурі, може, в очі  коханої. Це  людина з великою душею. Коли йому наступають в тісноті на  ноги, він  їх спокійно приймає; коли хтось  дивиться жадібно на його   пайку, яка   видається більшою, він   її  спокійно,  без жодного слова міняє, беручи собі  гіршу.

Він  нагадує лева, посадженого в клітку, по  якому топчуться малі  звірята.