Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Куди хапаєш,  лахудра лягава?! Гад!  «ЦЕРАБКООП» який видумав!..

Дитячий  сміх   перекинувся  десь   далі   й  покотився  по юрбищах.

Знову сюрчки, окрики, тупотнява. То десь  розбігаються панічно люди. Бояться, щоб  не  потрапити до «ЦЕРАБКООПу».

Нарешті перевантажились і поїхали. Машина з маркою «ЦЕРАБКООП» пішла, лишивши по  собі  переляк у здивованих обивателів.

Вони бачили!..

Та тільки що з того.  Вони бачили, але вони мовчатимуть, боятимуться  розповісти навіть вдома про   те, що  бачили, та  все  чекатимуть з острахом, чи  не  йдуть  уже  по  них, як по  людей, що   підгледіли  «державну таємницю».  Ачей   їх уже  позаписувано. Боятимуться самі   себе   й  сусідів, щоб не  проговоритися, щоб  хто  не  доніс. І багато харківських обивателів через цю  вуличну пригоду довго будуть  позбавлені  сну  й спокою, пройняті жахом вже  не  за тих, що  були там, в «ЦЕРАБКООПі», а за себе  самих. Ану  як  почнеться кампанія виловлювання тих, хто був свідком вуличної катастрофи такого-то дня  на такій-то площі, — і будуть  їх саджати до тюрми як  окремий ґатунок «ворогів народу».

Ні, цей  «чорний ворон» страшніший і славніший за всі попередні. Напевно,  після цієї   пригоди всі  машини харківського  «ЦЕРАБКООПу» буде  перемальовано  в  інший колір, бо люди  не їстимуть хліба й розбігатимуться з хлібних черг  при  наближенні такого от  чуда.  Та  й  ще  на  тому  не скінчиться. Страх у людей буде  тепер такий великий, що поява кожної, навіть найневиннішої,  аби  тільки закритої машини змушуватиме здригатися, бо в ній  підозрюватимуть замаскованого,  засекреченого «чорного ворона». От, брат, епоха! І от, брат, який той  «чорний ворон»!

Чорний ворон, чорний ворон,

Що  ж ти в’єшся наді  мною?!.

Ця  моторошна пісня набере тепер зовсім іншого змісту, коли її співатимуть десь бурлаки на Основі або на Москалівщині та все думатимуть не про  якихось там «сім повішених»

Л.  Андрєєва, якого вони ніколи не  читали, а про  машину «ЦЕРАБКООП» та про  її ще  не  повішений вантаж.

Чорний ворон...

«Чорний ворон» під маркою «ЦЕРАБКООПу» зупинився на Холодній горі, на внутрішньому дворі  знаменитої, колись каторжної царської тюрми. Тут  уже  не  було  юрби вільних роззяв, бо це царство неподільного панування «органів революційної законності». Одначе безпритульники й тут були. Саме проходила колона так званих «неповнолітніх правопорушників», повертаючись з прогулянки, як розвантажували машину. Тут машина теж підійшла щільно до якоїсь брами, але  не  настільки щільно, як  там  на  площі, бо  тут  не  було чужих, тут були  всі «свої».  Неповнолітні обступили машину, й ніхто  їх не  проганяв. «Вихователі», правда, покрикували на  свою юну  гвардію, але  їх ніхто  не  боявся зовсім. Хлопці презирливо осаджували своїх  «опікунів» і товпилися двома шпалерами, мовби це  вони приймали вантаж. Вони дивилися на  зарослих, неголених «політичних» з надзвичайною цікавістю  і...  з  ворожістю. Так-так,  з  ворожістю.  Це   ж «вороги народу». А їх всіх  навчили, що  біда  вся  у світі, що жити так  погано, що  і в тюрмі вони сидять саме  через отих страшних «ворогів народу», різних троцькістів, бухарінців, петлюрівців, фашистів тощо. Хлоп’ята дивилися спідлоба, понуро, а перед ними проходила черідка дорослих, старших людей, і хлопці, напевно, боялися, чи не кинуться на них  ці легендарні «вороги народу» та й почнуть душити. Але  «вороги  народу» не  кидалися, а зникали по  одному в залізній брамці. Неповнолітні кримінальники дивилися й подавали понуро репліки один до одного.

— Це  троцькіст...

— Бухарінець...

— Фашист...

Постать Охріменка викликала певний пієтет.

— О, гля, гля!..  Оце, видно, дядя!.. Ого-го!

В  уяві  спостерігачів Охріменко не  підходив під  жодну відому їм  категорію. Дуже   вже   він   їм  заімпонував своїм виглядом.

— Це  Кармалюк! Накажи мене Бог! — нарешті вирішив котрийсь. І,  напевно, кожен з  них   хотів   би  бути   таким страшним велетнем.