Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

І, перекресливши таке   безнадійне гарцювання думки, Андрій переходить до  іншого. Він  переключає свої  думки зовсім на інше. Він їх переводить, як  переводять поїзд з одних рейок на інші, — виводить з тупика на широкий простір і пускає по  квітучій долині мрій... Нехай іде...

Холодні стіни карцеру лишилися самі  по  собі.  Їх не  існує.  Існує інше. Сліпуче у своїй реальності, до болю чітке, животрепетне, як  саме  життя. Ні, більше — як  життя, помножене на любов, на тугу за втраченим, на жагуче  бажання його  повернути. Повернути хоч так... І життя повертається, розганяючи темряву, розсуваючи понурі цементні мури.

Дюралюмінієвий  літак  піднімається  в  небо.  Він   підноситься з рокотом і пливе понад білими хмарами, пролітає в сліпучій блакиті, несучи горде людське серце над  світом.

Далеко внизу коливається сіра  земля, як  розстелена мапа в тумані. Земля з тюрмами й з усією  людською мізерією.

Андрієве серце упивається волею, радістю лету, гордістю небесної високості, тріумфом звитяжця, що  здійснив думи Ікара, піднісшись в зеніт... В його  душі, як  у чарівній призмі, ні, як  у могутньому акумуляторі, зібрались і вибуяли, дійшовши завершення, думи  й прагнення людського генія за довгі  тисячоліття, і він  став  не тільки його  спадкоємцем, а гордим знаменосцем і довершувачем... Все, що було в людині  кращого за всю  її історію, вбудувало ці крила. В тому числі тут  частка і  його   душі, його   мозку, його   волі, його творчої гордості...

Сонце блищить на  крилах, космос пливе й обертається назустріч...

Внизу пливе  земля  й  губиться  в  тумані... Там   стоїть карцер — мізерна-наймізерніша цементна скринька... І бережуть її великіни, сергєєви, фреї  й сафигіни, присвятивши тому  все  своє життя, — осуга  людської історії, випадково названа людським іменем. Вони бережуть!  Вони думають про  ту скриньку вдень і вночі! Світ для них зійшовся біля цієї купки піщинок і цегли!.. Андрієва душа тріумфує — бережіть, бережіть!.. Андрієва  душа   тріумфує й  шугає над   світом... пливе над морями, над пасмами гір...  Над  квітучими долинами... Над   золотими пустелями... Над   малахітовими жилами  рік... Над  материками й архіпелагами... Над  безоднями океанів, де зійшлася докупи синява гори  й низу  й літак  обертається, роблячи в ній  мертві петлі, проходячи її наскрізь. Синява й синява... і знову гори, і знову пустелі й ріки...

Планета. Під  ним його   планета, така  рідна, так  добре знана, вивчена по  книгах і спізнана колись з  високостей, а на  ній  маленька латочка його   землі, яку  він  найбільше любить... І через те  збудовано на  ній  карцер — скриньку для  волелюбних і гордих... Літак робить петлі  над  підлотою й зненавистю...

І довго Андрій шугав на крилах... Аж поки хтось  не каже схвильовано в самісіньке його  серце:

— Я тебе  замчу давай літаком чорт  його  зна  й куди!

Це  Сергій, найменший брат, авіатор. Брат...

Тоді  літак  здригається й іде вниз штопором. Йде  в синю безодню з головокрутною швидкістю... Удар! Сліпучі гейзери пари, й вогню, і...  болю в душі...

Голос, що вчувся, такий був чіткий, такий до галюцинації виразний... Брат! Може, він  думає, може, він  оце  про  нього думає?

Уламки побитих крил, як  іскри, миготять де-не-де над холодною, чорною безоднею...

Андрій зітхає  й перекладає голову на  другий бік  на  потерплих колінах.

Перед внутрішнім зором хтось  листає велику книгу...

Дива мистецтва, такі  чіткі   й  яскраві й  такі  хвилюючі, якими вони ніколи не  були, напливають  одне   на  одне... Вся  всесвітня скарбниця надбань людського генія, думи, й мрії, й  титанічні пориви душ  великих, позначених Божим перстом, втілені в фарбах і лініях, хвилюють душу...

Це, може, побільшена монографія з  історії мистецтва Гнєдича... Це, може, грандіозна монографія, ніким ще  не сотворена, лише існуюча в  уривках,  тепер змонтованих  у цілість пам’яттю, що все увібрала в себе, зберегла й упорядкувала для себе  пантеон Божеської краси й величі людської душі, людського серця  й  розуму... Всі  галереї світу  тут... А  межи ними Лувр... і  Ермітаж... і  галерея Третьякова, й музей Ханенка в Києві, і фрески Святої Софії та Печерської лаври, і  фрески храму   Святого  Петра  в  Римі...  і  музей Сковороди. І якийсь провінційний музей, де  збереглися два  почорнілих образки геніального Мурільйо. І  розпис козацької церкви в Переяславі... — все  це  змістилося в тій монографії, яку розгортає пломеніюча уява в чотирикутнику карцеру, ставши феноменальною в лику  загибелі, — розгортає  глум  цьому склепінню й на поругання людської низості й підлоти.

Божественна Джіоконда мружить очі і напливає на образ Богоматері, на  дивні риси мадонни Сикстинської, найпрекраснішої з усіх мадонн, що проміниться любов’ю, в ореолі легенди про  майстра, що  її сотворив, — про  безсмертного Рафаеля Санціо...

Шкіци[28]  Мікеланджело і його  титанічний образ Саваофа під  стелею величезного храму...