Зразу, як Андрія вкинули в цей мішок, він сів на дерев’яну приступку в блаженній позі, відкинув ноги й руки і поплив на вогненній гойдалці. Спав? Може, й спав. Якщо вогненна, веселкова феєрія це був сон, значить, він спав. Спав феєричним, глибоким сном, так, ніби потрапив у міжзоряний, космічний простір. Проснувся — була чорнота, ніч, і він знову заплющив очі. Проснувся — та сама чорнота, ніч, лише хтось штовхає його під боки — то наглядач совав йому пайку хліба й воду в алюмінієвім кухлику. Він, видно, гукав його у віконечко, але не міг розбудити, тоді відчинив двері й взявся будити ґрунтовніше:
— Агов! Ти що, мертвий?! Спиш... Ну ти, брат, і спиш!..
Ніззя спати... Лопай от.
В карцері було хвилину сіро, поки наглядач не закрив дверей.
Андрій випив воду, з’їв жадібно за один раз увесь хліб і знову пірнув у вогонь. Сердитий наглядач хоч і закричав, але не турбував.
Як там іде час — невідомо. Дні й ночі безнадійно переплутались, обернені в суцільну чорноту, що існувала поза Андрієвою свідомістю.
Мабуть, він таки спав, і спав довго, бо мав враження, що прокинувся і що наспався донесхочу — відіспався за весь час сидіння в цій тюрмі. Хоч стан напівсонливості, стан психічного трансу тривав далі. Потім сонливість минула, а прийшло безсоння. Він, ніби протверезів, вогненне море увійшло в береги свідомості, та свідомість була спокійна, лише загострена надміру. Заплющивши очі (бо вони тут були йому ні до чого), Андрій сидів і думав. Він, власне, був зовсім не в цій камері, не в цьому мішку кам’яному... Хіба (навіть такий) кам’яний мішок може втримати людську душу? Андрій мандрував на волі... Мертва тиша й спокій дозволяли геть цілком від усього абстрагуватися й жити іншим життям, десь там, в усьому світі... В минулому, теперішньому й майбутньому...
До темряви й до реального стану повертала його ломота в кістках від безконечного сидіння. Тоді він вставав і стояв, погойдувався, щоб розворушити кістки та пожвавити кровообіг. Погойдавшись, знову сідав і продовжував обірвану мандрівку своєї душі...
Ні, таки гарна річ цей карцер! Цікаво, що задумав інженер Н., коли будував цей карцер? Треба спитати його, він там сидить у сорок дев’ятій камері й нудиться, тіпається душею від жаху, сходить потом і годує блощиць...
За дверима нудиться коридорний, чути його кроки, як він мляво човгає повз двері — сюди й туди. Вони — вартові — там змінюються кілька разів на день, і всі вони різної вдачі, та Андрій сидить все один. Найприємнішою деталлю цього карцеру є, мабуть, те, що в дверях немає «вовчка», отого зрадливого ока, що все пильнує за вами, й невідомо, коли саме воно дивиться, а коли спить. Тут справа простіша, бо крізь вовчок у темряву не заглянеш. Коли коридорному треба глянути, що робить в’язень, він піднімає сукнину на віконечку й зазирає, можна бачити навіть обличчя й очі того коридорного.
Серед наглядачів, на загал злих, є один добрий. Він має негарне, шрамисте обличчя, ніс, як ріпа, кострубаті брови і взагалі весь якийсь кострубатий і необтесаний. Йому, мабуть, особливо нудно. Ось він відслоняє сукнинку й дивиться на Андрія:
— Сидиш? — питає він суворо, сховавши в очах смішинку.
— Сиджу...
— Гм... Ну сиди, сиди... — і опускає запинальце.
Через якийсь час, після нудного слонячого тупцювання сюди й туди, він знову піднімає запинальце:
— Сидиш?
— Сиджу...
— Гм... І за що ж тебе посадили?
Андрій зітхає апатично:
— Не знаю...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 50. Приємного читання.
TextBook