Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

«Тайна  вечеря»  да  Вінчі   з  захмареним вірним  учнем Христовим  —  Юдою,  з  невловимим  тремтінням  передбаченої зради...

Тіціан — Веласкес... Рембрандт, і Ван  Дейк, і вся  плеяда голландських майстрів, надзвичайні образи тиші, й супокою, й могутньої сили землі — краса і  велич життя земного... Зворушливий Мурільйо... Неповторний Дюрер... Менцель... Біблійний Густав Доре... та інші, й інші...

Барвиста  галерея, всі  в  суміш без  расового розмежування — людський геній не  знає раси, — ті, що  належали всьому світові і  що  світ  належав їм, ті, що  мають великі імена, й  ті, яких не  дуже  пестила слава, але  від  того  їхня душа  не  перестала бути  божественною.

Казковий Васнецов і монументальний Рєпін, чаклун, що воскресив у фарбах героїчну душу  своїх  предків... Тихий, незнаний нікому Левченко і геніальний Врубель — перламутр  кольорової мозаїки сліпить душу...

Демон з  поламаними  крилами  лежить, повергнутий в прах, і великі очі  повні гордих сліз...

Демон дерзання й невгнутої волі, що не хоче обертатися в прах... Образи перевтілень людської душі, гордий її лет, відображений засобами мистецтва, плине,  як  ріка, перед внутрішнім зором...  Час   іде...   Що таке   «час  іде»?  Час   у карцері не  йде.  Час  зійшовся й вирує — час  усіх часів. Час усіх епох, всієї  історії. Буття від самих його  початків. Життя людей у всіх  його  барвах і лініях і в четвертому вимірі, що не  дається схопити оком, лиш звучить у серці, воскрешаючи  те, що  не  вкладається в  геометричні лінії  чи  фізичні кольори, — думи, радість, печаль...

Печаль...

Андрій листає велику книгу... і постають у ній  образи живих людей — обличчя його  сучасників, позначених тією  ж Божою іскрою, які  ту книгу доповнили — книгу людської величі... Ось вони посміхаються — його  знайомі й незнайомі, друзі  й приятелі... Анатоль Петрицький — химерний дивак, велика дитина, незрівнянний майстер перевтілення людської душі  в фарбах і лініях...

Але печаль постає за цим: за цим іде шеренга мучеників, митців-мучеників... Іван  Падалка —  підстрижений  «під миску», модернізований  запорожець,  геніальний  графік  і стиліст... Бойчук... Седляр!.. Їх ціла  бригада, тих, позначених Божою іскрою, сучасників. І за це вони... наклали головою ось у цих мурах, задушені в отаких от скриньках, розтоптані чобітьми, а чи  заслані в «места не  столь отдаленные»...

Велика галерея людської величі запливає кров’ю... Хтось іде  по  ній   тяжкими  чобітьми... Але  все-таки той  «хтось» нічого з тією  величчю не  може зробити.

Там, де  пройшли  чоботи —  монументальні ботфорти модернізованого Кайяфи  (Кайяфи,  взутого в  ботфорти!), стає   чорно... Але  потім з  тієї  чорноти встає безсмертний дереворит замученого сучасника:

«Козака несуть і коня ведуть»...

Несуть люди... Несуть полеглого в  нерівнім бою, тим стверджуючи його  безсмертя в своїх  душах... Безсмертний той, хто  покладе серце за «друзі  свої».

Дереворит стоїть, як  монумент, а на  ньому — никнуть голови в гніві  й никнуть дерева в жалобі...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І тоді  кольори переходять у звуки... Не  можна тієї  грані вловити, де кінчається колір і лінія, а де починається звук. Кожен колір звучить, і звучить кожна лінія за незбагненним законом асоціацій...

Над  чорнотою, над безоднею гойдається туга, пекельний понурий гнів  і ніжна печаль, що  розтинає серце... Шопен... Звуки чіткі  до  галюцинації. Андрій міцно стискає повіки і  слухає всією душею бурхливі каскади звуків, схоплюючи найменші нюанси — найніжніші ридання флейт і зітхання валторн, октави басів, вчуваючись у тяжку погрозу, в  сокрушающий гнів, що  десь  гряде...

Море звуків гойдається. Міняється. Переходить багато градацій... Переливається, як  морський прибій, — від тужливого Шопена  до  грімливого Бетховена,  до  мрійного й ніжного  Штрауса...  До   незрівнянного  Леонтовича... До солов’їного співу... До жайворонків у степу... До передзвону перепелиного... До шуму вітру над осокою, над сизим бором, над  степовими озерами, де  він  жене ряботиння  хвильок і змушує їх так ніжно й так наївно гомоніти... До цикад у степах, що під диском червоного місяця на обрії  так пристрасно зчиняють незбагненну музику, як  в  тій  «Аїді»,  — таку  от вечірню симфонію...

Є звуки для  серця ближчі, є звуки дальші. Є, що  породжують бурю, є, що  породжують печаль і легеньку журу...

От  рояль  розливається  щемлячими  акордами  під  тоненькими пальцями. Ім’я   композитора, як  і  обличчя виконавця, як  і  всі  ті  школярські роки, Андрій напівзабув, лише  не  забув   мелодії  і  влучної, так   добре  допасованої назви: «Молитва дівчини». І грає  її дівчина. Така собі  маленька шкільна товаришка, подруга, може, трішки залюблена по-дитячому і від того, а може, невідомо від чого  така розмріяна й сентиментальна. В шкільному затишному кутку, напівосвітленому свічками, в  атмосфері мрій, романтики, загальної закоханості невідомо в що (в усе взагалі) маленькі пальчики пристрасно грають «Молитву дівчини»...