Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Сад Гетсиманський

Уламки побитих крил, як  іскри, миготять де-не-де над холодною, чорною безоднею...

Андрій зітхає  й перекладає голову на  другий бік  на  потерплих колінах.

Перед внутрішнім зором хтось  листає велику книгу...

Дива мистецтва, такі  чіткі   й  яскраві й  такі  хвилюючі, якими вони ніколи не  були, напливають  одне   на  одне... Вся  всесвітня скарбниця надбань людського генія, думи, й мрії, й  титанічні пориви душ  великих, позначених Божим перстом, втілені в фарбах і лініях, хвилюють душу...

Це, може, побільшена монографія з  історії мистецтва Гнєдича... Це, може, грандіозна монографія, ніким ще  не сотворена, лише існуюча в  уривках,  тепер змонтованих  у цілість пам’яттю, що все увібрала в себе, зберегла й упорядкувала для себе  пантеон Божеської краси й величі людської душі, людського серця  й  розуму... Всі  галереї світу  тут... А  межи ними Лувр... і  Ермітаж... і  галерея Третьякова, й музей Ханенка в Києві, і фрески Святої Софії та Печерської лаври, і  фрески храму   Святого  Петра  в  Римі...  і  музей Сковороди. І якийсь провінційний музей, де  збереглися два  почорнілих образки геніального Мурільйо. І  розпис козацької церкви в Переяславі... — все  це  змістилося в тій монографії, яку розгортає пломеніюча уява в чотирикутнику карцеру, ставши феноменальною в лику  загибелі, — розгортає  глум  цьому склепінню й на поругання людської низості й підлоти.

Божественна Джіоконда мружить очі і напливає на образ Богоматері, на  дивні риси мадонни Сикстинської, найпрекраснішої з усіх мадонн, що проміниться любов’ю, в ореолі легенди про  майстра, що  її сотворив, — про  безсмертного Рафаеля Санціо...

Шкіци[28]  Мікеланджело і його  титанічний образ Саваофа під  стелею величезного храму...

«Тайна  вечеря»  да  Вінчі   з  захмареним вірним  учнем Христовим  —  Юдою,  з  невловимим  тремтінням  передбаченої зради...

Тіціан — Веласкес... Рембрандт, і Ван  Дейк, і вся  плеяда голландських майстрів, надзвичайні образи тиші, й супокою, й могутньої сили землі — краса і  велич життя земного... Зворушливий Мурільйо... Неповторний Дюрер... Менцель... Біблійний Густав Доре... та інші, й інші...

Барвиста  галерея, всі  в  суміш без  расового розмежування — людський геній не  знає раси, — ті, що  належали всьому світові і  що  світ  належав їм, ті, що  мають великі імена, й  ті, яких не  дуже  пестила слава, але  від  того  їхня душа  не  перестала бути  божественною.

Казковий Васнецов і монументальний Рєпін, чаклун, що воскресив у фарбах героїчну душу  своїх  предків... Тихий, незнаний нікому Левченко і геніальний Врубель — перламутр  кольорової мозаїки сліпить душу...

Демон з  поламаними  крилами  лежить, повергнутий в прах, і великі очі  повні гордих сліз...

Демон дерзання й невгнутої волі, що не хоче обертатися в прах... Образи перевтілень людської душі, гордий її лет, відображений засобами мистецтва, плине,  як  ріка, перед внутрішнім зором...  Час   іде...   Що таке   «час  іде»?  Час   у карцері не  йде.  Час  зійшовся й вирує — час  усіх часів. Час усіх епох, всієї  історії. Буття від самих його  початків. Життя людей у всіх  його  барвах і лініях і в четвертому вимірі, що не  дається схопити оком, лиш звучить у серці, воскрешаючи  те, що  не  вкладається в  геометричні лінії  чи  фізичні кольори, — думи, радість, печаль...

Печаль...

Андрій листає велику книгу... і постають у ній  образи живих людей — обличчя його  сучасників, позначених тією  ж Божою іскрою, які  ту книгу доповнили — книгу людської величі... Ось вони посміхаються — його  знайомі й незнайомі, друзі  й приятелі... Анатоль Петрицький — химерний дивак, велика дитина, незрівнянний майстер перевтілення людської душі  в фарбах і лініях...

Але печаль постає за цим: за цим іде шеренга мучеників, митців-мучеників... Іван  Падалка —  підстрижений  «під миску», модернізований  запорожець,  геніальний  графік  і стиліст... Бойчук... Седляр!.. Їх ціла  бригада, тих, позначених Божою іскрою, сучасників. І за це вони... наклали головою ось у цих мурах, задушені в отаких от скриньках, розтоптані чобітьми, а чи  заслані в «места не  столь отдаленные»...

Велика галерея людської величі запливає кров’ю... Хтось іде  по  ній   тяжкими  чобітьми... Але  все-таки той  «хтось» нічого з тією  величчю не  може зробити.

Там, де  пройшли  чоботи —  монументальні ботфорти модернізованого Кайяфи  (Кайяфи,  взутого в  ботфорти!), стає   чорно... Але  потім з  тієї  чорноти встає безсмертний дереворит замученого сучасника:

«Козака несуть і коня ведуть»...

Несуть люди... Несуть полеглого в  нерівнім бою, тим стверджуючи його  безсмертя в своїх  душах... Безсмертний той, хто  покладе серце за «друзі  свої».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 53. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи