Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Сад Гетсиманський

Дереворит стоїть, як  монумент, а на  ньому — никнуть голови в гніві  й никнуть дерева в жалобі...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І тоді  кольори переходять у звуки... Не  можна тієї  грані вловити, де кінчається колір і лінія, а де починається звук. Кожен колір звучить, і звучить кожна лінія за незбагненним законом асоціацій...

Над  чорнотою, над безоднею гойдається туга, пекельний понурий гнів  і ніжна печаль, що  розтинає серце... Шопен... Звуки чіткі  до  галюцинації. Андрій міцно стискає повіки і  слухає всією душею бурхливі каскади звуків, схоплюючи найменші нюанси — найніжніші ридання флейт і зітхання валторн, октави басів, вчуваючись у тяжку погрозу, в  сокрушающий гнів, що  десь  гряде...

Море звуків гойдається. Міняється. Переходить багато градацій... Переливається, як  морський прибій, — від тужливого Шопена  до  грімливого Бетховена,  до  мрійного й ніжного  Штрауса...  До   незрівнянного  Леонтовича... До солов’їного співу... До жайворонків у степу... До передзвону перепелиного... До шуму вітру над осокою, над сизим бором, над  степовими озерами, де  він  жене ряботиння  хвильок і змушує їх так ніжно й так наївно гомоніти... До цикад у степах, що під диском червоного місяця на обрії  так пристрасно зчиняють незбагненну музику, як  в  тій  «Аїді»,  — таку  от вечірню симфонію...

Є звуки для  серця ближчі, є звуки дальші. Є, що  породжують бурю, є, що  породжують печаль і легеньку журу...

От  рояль  розливається  щемлячими  акордами  під  тоненькими пальцями. Ім’я   композитора, як  і  обличчя виконавця, як  і  всі  ті  школярські роки, Андрій напівзабув, лише  не  забув   мелодії  і  влучної, так   добре  допасованої назви: «Молитва дівчини». І грає  її дівчина. Така собі  маленька шкільна товаришка, подруга, може, трішки залюблена по-дитячому і від того, а може, невідомо від чого  така розмріяна й сентиментальна. В шкільному затишному кутку, напівосвітленому свічками, в  атмосфері мрій, романтики, загальної закоханості невідомо в що (в усе взагалі) маленькі пальчики пристрасно грають «Молитву дівчини»...

За  одним іде інше, в звуки втілене...

От  місяць  дивиться на  землю й  пливе... Він   пливе  у хвилях любові. Справжньої  любові,  що  вибрала для  себе чудесний мотив,  не  насмілюючись сказати  щось...  тепер грає  тому  місяцеві сонату... Але  якому саме  місяцеві?! Це велика загадка... І місяць дивиться зачарований, не  змигнувши. Ні, він  дивиться, як  змовник, а зачарований  хтось інший... Великий геній, бо  сотворив сонату не  для  місяця, а для  людського серця. І те  серце зробило з  неї  ужиток... Одне серце грає  її, а друге  слухає... Слухало її тоді, слухає її й тепер. Слухає, завмираючи й упиваючись нею... Слухає безконечно...

Аж доки не  натрапляє на  гострий біль...

Той  біль  гасить звукову галюцинацію.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Перекинувши  через плече рушницю,  людина вийшла геть з карцеру й з мрійливим смутком іде навмання, навпростець, ген, немов світ  за очі.  Все  забути, від усього утекти, бути  самим собою...

Весняний  вечір   стоїть  над   глибоким яром,  зарослим чагарником  по  краях  і  всюди. Повітря  напоєне  запахом легенького  диму,  що   його  доносить  звідкілясь  вітерець, запахом бруньок, що  починають вкривати дерева, запахом талого снігу. Одинокі латки того  снігу  сивіють в присмерку, зберігшись десь  в гущавині, й чути, як  вони тануть, як тоненько дзюрчить вода, з-під них  стікаючи вниз, до  дна, де  булькотить цілий потічок... Проти  вечірнього неба, де тіль-тіль погоріла зоря й  небо взялося легеньким буланим кольором, швидко темніючи під  навалою темряви, посновано мереживо гілок і гілочок, вершин дерев і ліщини... Ось чути  легеньке хоркання: закоханий вальдшнеп летить через яр  упоперек, зливаючись, мов  кажан, на  жовтуватому тлі, в павутинні гілочок.

Людину шарпає інстинкт прапращурів — «Летить!», — але вона стоїть і думає, чи стрелити їй цього закоханого дурника, чи  порушити їй  вечірню цю  елегію, чи  наробити вогню й рейваху... Вальдшнеп тим  часом щезає десь  в  присмерку, викликаючи самицю млосним хорканням, і людина стоїть посміхаючись... «Проґавив». Але  чекай ще... Стій і чекай... І слухай... Ось, слухай!

Земля дихає й  млосно  зітхає. Вона, безпам’ятна, безмежно закохана, замріяна. Десь  ростуть, пробиваючись переможно з землі, трави, десь оживають коріння, десь у муках народження лопаються бруньки й мліють гілочки — перше листячко вибивається на  світ  і вже  дише, і щось по  землі біжить, шарудить по  торішньому листу, шаліє в  тій  самій екстазі — екстазі кохання, життя і цвітіння... І приспівує всьому струмок...

Андрій стоїть, і слухає, й дивиться на  цитринову смужку, що  все  темніє, стає  синьо-зеленою, сіро-синьою, темною... То  надходить ніч.  Вгорі  щось літає, вібрує крилами, по  чагарникові йде  шепіт (либонь,  глузливий!), дзвенить і булькотить струмочок — весна сховала все  од  людського зору, закрила  темним  запиналом,  —  то  є  тайна, велика тайна. Нехай...

Вибравшись над яр, людина йде навпростець. Можна йти дорогою, але  вона йде  навпростець, по  озимині, по  латках снігу  в глибоких борознах, по розкислих ріллях, їй приємно загрузати в глевку чорноземлю, хлюпати по калюжах, плутатись  по старих бур’янищах, йдучи без дороги й без компаса, перетинати ниви, вибалки, струмки й доріжки навскоси, йти по  прямій (а  може, й  зовсім по  кривій, бо  немає жодного орієнтира, та й не треба)... Вийшовши нарешті до бору, вона зупиняється, піднімає рушницю вгору  й стріляє, слухає, як біжать луни в «довгої лози» через бір, через луки, ген  десь до далеких вбогих хуторів... Луни замовкають, а він  стоїть і слухає нічний весняний гомін — гусяче далеке ґелґотання в невидимому небі, свист качок над  озерами — селезні січуть крилами повітря, немов на  скрипки грають, ганяючись за самочками, — гомін куликів-турухтанів на бережках (Андрій навіть уявляє, як вони там прудко бігають по грязюці), крик чаплі, далекий дзявк лисиці в  бору... І крик заблукалого лебедя на  озері  та голосні удари  крил лебединих об  воду... Може, пристав і тепер кличе друзів, покинений...

Незабутні вечори мандрів на  тяги  вальдшнепині!..

Чудесні  й  дні  блукань  по  степових  озерах...  Сліпуче синє небо серпневе — аж  в очах  боляче!  — вигнулося мерехтливою банею  над   гарячою землею. Степи  обложені військом  полукіпків... Ні,  степи  нагадують велетенську пасіку, заставлену безліччю вуликів, а в повітрі замість роїв бджолиних кружляють смерчами зграї  шпаків... Де-не-де ще стоять вівса, ліловіють гречки, стоять щітками — дозрівають — соняшники й соковито зеленіють бурякові плантації, здалеку вкриті сивизною марева... Степові озера лежать, як люстри, обрамлені осокою, віддзеркалюють небо, й одиноку  хмаринку в  нім, і лет  чайки, й  білі  груди  ластівок, що шугають низько над  водою, ловлячи комах. На  одній нозі стоїть чапля й дивиться у воду  нерухомо. По  берегах метушаться кулички. На  брідку стоять корови й телята, ліниво ремиґаючи  й  одбиваючись  від  мошкари,  від  докучливих ґедзів і мух.  Пастушки грають в ножика або  плетуть шаблі з ситнягу... Як  гарно босоніж зайти у воду  й помалу брести поміж осоками, поміж ситнягами, спочиваючи на купках, і знову брести. Іноді раптом виполохувати качку, стинатися перелякано, коли вона з шумом і криком вилітає з-під ніг, а потім дивитися, як  вона, ще  більше перелякана, летить, несамовито махаючи крилами в сліпучій синяві, щезає, утікає  десь  на інші  озера... Іноді стріляти й не жаліти, що шріт летить десь, грець його  знає куди, минаючи ціль... Ні, він зовсім не  минає цілі  — він  летить зі свистом у сліпучу синяву, саме  туди, куди  йому й треба летіти, щоб  потім впасти на землю й лежати або  пірнути в прозору воду  і зануритися в мул... Так  від  озера до  озера, від  озера до  озера, поки не опанує втома. Тоді  лягти горічерева на  пагорку й дивитися в небо або  підставити обличчя під  сонце, заплющити очі  й так  лежати...

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 54. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи